Мост, Дубровник та геополітика коротко
На Адріятичному морі бозна коли італійці зі слов'янами будують порт Рагуза (Дубровник для неіталійців) та починають торгувать. Збагачуються, бо бариги.
З півночі тиснуть Венеціянці, бо вважають, що справжні бариги - лише вони.
Про Італію писати й читати важко. З одного боку, все вже тисячу разів говорено-переговорено. З іншого - кожен бачить те, до чого доріс (чи деградував) сам.
Сонце
Сонце світить нам усім однаково.
І знов ми у цьому красивому місті.
Ми сидимо у відкритій корчмі на березі Адриятичного моря, чекаємо на замовлену рибу-дораду, салат та воду. Через особисті причини та необхідність постійної концентрації ця осінь в нас - майже повністю безалкогольна, що додає різкості в сприйняття навколишнього середовища.
Спочатку немає нічого. Просто плануєш маршрут відповідно своїх потреб, обираючи, де заночувати. Калькулюєш гроші, километри, литри бензину, враховуєш корки, погоду, з якого боку та як довго буде сонце, кордони, стан доріг та втому, не забуваєш про воду, їжу та гігієну. Не забуваєш про місцево-локальні дурні дрібнички накшталт "нема злотого, нема туалету", "що це в пана за прапор" та іншу побутову українофобію, вечірні часи роботи магазинів та необхідність періодично розминати м'язи. Було би добро їздити лише години дві-три, а потім весь день гуляти, але, на превеликий жаль, так не завжди можливо, тому за цайтноту
Оцінювати місто - справа невдячна та не зовсім потрібна, чесно кажучи. Наприклад, після доброї ночі та з ясною погодою будь-яке місто буде вважатися найкращим у світі, а якщо ти невиспаний, ображений на весь світ та чимось незадоволений - навіть найліпше місто на Землі - Київ - буде сприйматися некрасивим.
Це - наша земля, - каже мені Карліс Радзиньш, краєзнавець з Гулбене, містечка в Латвії. - Тут споконвіку жили латиши.
Це - наша земля, "совєтський союз", - каже нам стара, покручена життям, забута всіма Анна Меркулова, що прийшла сюди молодою медсестричкою сімдесят років тому та зачепилася на все своє життя. Уламок імперії, що поступово розчиняється у небутті згасаючої пам'яті.
Італія, місто Барі.
Літо, спека, автобус.
На ньому футболка з тризубом, в нас на рюкзаку синьожовта стрічка.
Гудит зал. Занавес подрагивает, как заслышавший зов боевой трубы мускулистый конь.
Роздовбаний бусик підстрибує на вбитій вщент дорозі десь посеред мальовничого запорізького степу.
Яблука
Всі знають, як має виглядати яблуня. Майже всі в дитинстві видиралися на її товсті гілки, щоб поласувати солодкими чи кислими плодами, хтось падав, хтось - ні, всі мають уяву, як виглядає квітучий яблуневий сад, яблуневий спас, знову ж, а маркером того, що сучасна людина вже помилково відносить себе до молоді, це спогади про нав'язливу пісню "Яяяблокі нааа снєгуууу" (ті, хто справді за віком молодий - не знають таке). Білий налив, антонівка, що там ще було, колгоспні крадені, зараз - вкриті воском голандські та зібрані дбайливими руками українських заробітчан дешеві (39 ойроцентів кило) польські яблука по європейських супермаркетах.
Сторінка 1 із 3