Роздовбаний бусик підстрибує на вбитій вщент дорозі десь посеред мальовничого запорізького степу.

Травнева спека нагріла всі автобусні пропахлі мастилом нутрощі, потрісканий дермантин сидінь незрозумілого кольору, вигорілі фіранки (це так літературно звуться тепер завіси на вікнах). Спітнілі люди, що сидять та стоять у тисняві обмахуються газетами з кросвордами, сперечаються про вибори, ледачо лають владу, один одного та усім відомих відсутніх, обсматрюють на нас, немісцевих. Цікаво, що коли водій — гарячий кавказський мачо — щось через спеку, пилюку, яму чи алкоголіка-п'яничку на лисапеті ругається, то крупні працьовиті целлюлитні тітки в платтях та сарафанах посміюються, шуткують, та водій за секунду й сам сміється.
 
В салоні зовсім молодий український військовий, тож, на щастя, сепарські та явно зрадницькі речі ніхто не говорить, бо хлопчина може й вдарити. Сам хлопець не зводить очей з дівки “кров з молоком”, що сидить трошки попереду, клипа довгими віями, поправля оті коротенькі бездротові навушники та щось клацає в телефоні, смішно вигинаючи пальця з великим накладним ногтем. Увагу хлопця вона, зрозуміло, бачить, тож сидить, випендрюється.
Дорога веде кудись убік від головних доріг регіону. Дике Поле... Крізь сморід незгорілої соляри пробиваються дикі аромати квітів та трав. Вже зріють вишні та черешня.
Їдемо вже годину, а незнайомий стрибучий дід поряд все не може заспокоїтися, щось продовжує впівголос лаятися з водієм.
“Я ветеран війни”, - кричить.
З ним ніхто не спілкується, йому хочеться побалакати. Повертаюся до нього, питаю суворо:
“Рік народження?”
“Тридцять перший”, - автоматично перелякано відповідає дід.
Сміюся, що молодий він, для ветерана.
“Та бачив я німців”, каже. “В окупації був. Мене з Запоріжжя евакуювали, до колоністів. Німці зайшли — мотоцикли, потім на лісапетах, потім на оцих, танкетках. Так до них хтось вийшов, та забалакав по-їхньому. Це ж тут скрізь німецькі колонії були, усі назви — по-німецьки, їхня школа, заводики, ферми. Два поліцая було, один добрий, мене цукром пригощав, інший — поганий. З берданками ввечорі ходили. Того, доброго, повісили потім. На воротах. Німців вислали. Все перейменували”, - дідусь зітхнув.
Золотий зуб у роті чорвонопискої жіночки заблищав на сонечку. Вона питає діда: “Так вітірана тобі дали, бо поліцая здав?”. І регоче чомусь.
Дід образився, відвернувся, сопить.
Дівча попереду зітхнула, почухала ліфчіка під маєчкою.
Юний військовий нервово чихнув.
За вікном пропливлі червоні маки серед зелених степових кольорів.
Роздовбаний мікроавтобус з черговим в нашому житті зрізом суспільства тихо та наполегливо їхав з пункту А до пункту В.
#LiterLG