Це - наша земля, - каже мені Карліс Радзиньш, краєзнавець з Гулбене, містечка в Латвії. - Тут споконвіку жили латиши.

Це - наша земля, "совєтський союз", - каже нам стара, покручена життям, забута всіма Анна Меркулова, що прийшла сюди молодою медсестричкою сімдесят років тому та зачепилася на все своє життя. Уламок імперії, що поступово розчиняється у небутті згасаючої пам'яті.

Це - наша земля, - каже мені Еріка фон Вольф, троюрідна праонука графа Цеппеліна, наслідниця баронів Римської Імперії з Ливонії. Вона сидить у власному кабінеті музею диріжаблів міста Фридрихсхафену на березі мальовничого передальпійського озера Бодензеє, показує вишуканою вказівкою зі слонової кістки на старoвинну мапу, де місто Гулбене позначене, як Шванненбург, "місто лебідів".

Це - наша земля, каже Каупо Суурярв, який стверджує нам, що він - останній живий лів. - Що це за земля - Ливонія, каже він, або Ліів-Ланд, земля лівів. Війна яка була? Ливонська. Хто тут жив? - Ліви. Каупо стукає пивним кухолем по старому дерев'яному столу корчми - міста, де всі - філософи, та де народжується істина. Його мова - дуже й дуже схожа на естонську, днем раніш ми б сказали, що це - просто південний діалект, але ні - то майже втрачена лівська мова, "людей, що живуть на піску". В запеклих боях з родичами-естами, латгалами, псковичами та тевтонськими лицарями ліви поступово дезінтеґрувалися. Настільки, що навіть далеку війну хтось називає ливАнською.

Це - наша земля, ніякого Гульбене-шмульбене немає, а єсть город Голубєв, данщики наші - каже татарчукового вигляду хлопчина з села Питалово на Псковщині, це недалеко, за умовним порєбріком. Звідки він тут, у Європі, чому схожий на контрабандиста - невідомо. Також невідомо, чому всіма фіно-угорскими мовами Псков буде "Піхква".

Це - наша земля, каже одягнений у прекрасний британський костюм Анварас Таливалдис, що заправляє свій новенький Форд поряд з нашею черговою старенькою автівкою. Мій пращур-латиш вісімсот років тому був тут князем. Його ести вбили, - мстиво додає Анварас, роздумливо та недобре дивлячись на наші автономери.

До кордону з Естонією - близько. До німецького (а також швейцарського та австрийського) Бодензеє - далеко.

Їду, в голові, чомусь, грає красивий та ліричний "марш Графа Цеппеліна" поліцейського капельмейстеру з Потсдаму Карла Тейке. За окнами машини пропливають невідомо чиї лівонської землі, поля, ліси, руїни лицарських замків, торохтять вагончики останньої балтийської вузькоколійки, бігають лиси та зайці. Оксана курить у вікно.

- Формально, тут ще шведи були, - починаю чергову лекцію.

Оксана зітхає.

#LiterLG