Ми сидимо у відкритій корчмі на березі Адриятичного моря, чекаємо на замовлену рибу-дораду, салат та воду. Через особисті причини та необхідність постійної концентрації ця осінь в нас - майже повністю безалкогольна, що додає різкості в сприйняття навколишнього середовища.
А дивитися є на що. Старовинне місто, немов великий охайний торт, стоїть прямо на березі теплого навіть восени моря, у католицькій церкві лунають дзвони, поряд поскрипують пришвартовані вітрильники - краса неймовірна. Дуже нагадує Італію. Але це не Італія.
- В Таллінні шторм зараз. Ураган. А в Тернополі дощ, - кажу Оксані. Вона дивиться на лазурне небо, на бірюзові морські хвилі, на мартинів, красиво палить та не відповідає.
- А ви, мабуть, зі Словенії? - питає нас прибиральниця, що не зовсім чистою ганчіркою розтирає по сусідньому столу залишки пива, кави, плями від голубів та солоні краплі морських хвиль. Пані схожа на Моніку Белуччі, в житті якої настала сумна смуга, та яка трішечки з цього приводу п'є. Я сам винен, навіщо було вимахуватися та розмовляти місцевою мовою.
Хорвати вважають, що Шибеник - одне з найстаріших суто хорватських міст. Ні, це означає "людину на шибениці", скоріш, від "шибка", склодув.
- Ні, він з Македоніі, це ж зрозуміло, - повертається до нас місцевий дідуган з-за сусіднього столика. – Вони в мого племінника ночують, він казав, та призвіще в паспортах типове болгарське чи македонське, на «ов» закінчується, такі македонці понакупають собі болгарських паспортів, та понаїжджають до нас, до Євросоюзу, - пафосно закінчив промову старий європеєць, додав стандартне "впічкуматері" та смачно харкнув землю поряд зі своїм столиком.
Взагалі, ця балканська безпардонність для нас, вісім років звикавших до естонської триметрової соціальної дистанції, трохи «Іде на жИвце», як тут кажуть, тобто нервує. Тепер вже й прізвище Лукінов – болгарське. Пробач, тату.
Немолодий шляхетний конобар-офіціянт з маскою під підборіддям, що сподівався на чайові, почав нас чомусь захищати, мовляв, попри те, що в мене та в нашого малого типові карі герцеговинські очі, головне – і всі це бачать, що ми не бошняки-боснійці, а яким саме діалектом слов’янської мови ми розмовляємо – не так вже й важливо. Головне, не загорським кайкавським, бовкнув, вже відходячи від нас. - Кай? - перепитав його (замість місцевого "што"). Ладно, я можу мімікрувати хоч під еста, хоч під фіна чи німця, але наш песик має найбільш виразні очі кольору віскі, доречі, то що він з того, не іспанець а теж юґ?
Дружба югославських народів як вона є. Сюди ж треба додати сотні людських жертв під час бойових дій між підтриманими Югославською народною армією хорватськими сербами Республики сербська КрАїна та місцевими хорватами в нещодавні дев'яності, коли Шибеник постраждав найбільше. Попередження - не намагайтеся зрозуміти ті події без заспокійливого чи сприймати у форматі "свої" - "чужі", ось там точно "не все так однозначно".
Далмація – це частина сучасної Хорватії, й Шибеник знаходиться приблизно посередині, між Задаром та Трогиром. Хорвати цінують Шибеник, називають одним з найдавніших суто слов’янських, тобто, в їхньому розумінні, хорватських приморських міст. Ще за часів, коли в нас була Київська Русь, тут, на Ядрану, Хорватське королівство мало вихід до моря. Йшли роки й віки, османи відкусили в території королівства живіт, венеціянці – далматинські кінцівки, Габсбурги – голову, мадяри – вухо. Потім з’явилося зшите з різнородних тканин, немов чудовисько доктора Франкенштайна, державне югословенське утворення, від Королівства СХС до квазірадянської СФРЮ, потім закономірно кунст-організмус самоотруївся та розвалився. Хорватія отримала Далмацію та Істрію, Загор’є та Славонію.
- А ви якої віри будете? Ви ж не католики, правда? – зупинилася біля нас якась старенька гОсподжа. Може, (вона озирнулася та пошепки додала) православні чи мусульмани?
Відповідати на це вторгнення в особистий простір не обов’язково. Точніше, залежить від власного бажання. Треба додати, що стільки про релігію, як в Хорватії, не питали ніде.
Далматинці (які гомо сапієнс, а не собаки з плямами) - найкрасивіші люди в усій Хорватії. Навіть в Загребі, серед великого ринку пряма статура, виразні очі, темне волосся та фірмовий вираз обличчя далматинських пані буде відрізнятися від загалу. Те ж саме з чоловіками, що більше личать Мілану, а не маленькому приморському містечку.
Шибеник, точніше, його серце, історична частина, майже зовсім не змінилася за шістьсот років. Принаймні, тревел-блогер п’ятнадцятого століття, за сумісництвом бургомістр Констанца з Бодензее сер лицар Конрад Грюненберг (не тільки Борис Філатов – мер-письменник) в ілюстрованих нотатках про свої подорожі намалював місто саме таким, яким можна побачити його зараз. Маленькі фортеці на на вході з моря, фортеця з боку гір, крепосні стіни, міцна фортеця на горі. Церква, точніше, Катедрала, собор святого Джакомо (Якова), величний витвір мистецтва та генія Юрая Далматинця (він же Джорджо Орсіні з Сібеніко, як називають його заздрісні до всього далматинського італійці). Прості будинки, довгощоглий вітрильник та безліч лодок. Все, як зараз.
Доречі, пам'ятаєте герб середньовічного Києва з гербовника вищезазначеного сера Конрада? Той, з короною, луком та стрілою? Ні? Чому?
Повернемося сюди, на Ядран.
В Шибенику викладав біблійні науки та догматику в новоутвореній духовній семінарії майбутній ректор Львівського Університету отець УГКЦ Яків Геровський. Цікаво, про що він думав, прогулюючись тут кам’яними вулицями після своїх лекцій, чи згадував місто Лева, чи навпаки, згадував цю перлину Адріятики там, ближче до Личаківського кладовища?
Син сербського православного священика Нікола Тесла в доамериканський період життя будував тут поряд гідроелектростанцію. Місцеві не зраділи тому, й він таки поїхав геть.
Пішли вештатися містом. Чиєсь весілля. Родичів душ двісті. Чи триста. Атмосфера – як в славетному Хресному Батькові, в фільмі, маю на увазі (просто Кум, в місцевому прокаті).
Фотогалерея, на світлині молодесенька Джоді Фостер на тлі міста. І в тебе також є фото точно з цієї локації. І за сто років ще хтось зробить такий саме кадр.
Лебідь нашипів на нашого песика. Кошеня нашипів на песика. Ще двадцять два коти нашипіли на песика. Це не Загреб, тут собаки не на першому місті.
Місцева стара мінімашина «Застава», точна копія італійського Фіату. Кам’яні обличчя зі стін, тиша доглянутого італійського кладовища з видом на море, хвойні дерева, що ростуть на голому камені, венеціянський лев з золотими крилами, гігантський круїзний лайнер на рейді, прозора вода та неймовірна суміш медитеранських ароматів – це все Шибеник. Місто, від візиту куди чекаєш менше, ніж отримуєш насправді.
Йду, пояснюю Маку філологічні паралелі, як і чому українці та далматинці вимовляють в деяких випадках ближче до «і» замість «е» - ГлІб, хлІб, привІт замість ГлЄб, хлЄб, прівЄт, та хвала лІпа замість хвала лЄпа відповідно. Мак своїм великим аналітичного складу розумом думає щось про своє.
Молода місцева парочка подивилася нам вслад та впевнено один одному вимовили про нас:
- Чорногорці.