Сонце

Сонце світить нам усім однаково.

І знов ми у цьому красивому місті.

Тут зараз сонце є. І будинки є, як завжди. І люди.

І звуки. Багато звуків. Безліч звуків.

Маленький арабський хлопчик на новесенькій синій гуляйнозі голосно верещить щось задоволено-своє, демонструючи своїм друзям, що йдуть по іншому тротуару, якісь опасні трюки.

Його самокат іноді пролітає занадто близько як від наших ніг, так і від автівок, що істерично гальмуючи або підгазовуючи повільно просуваються корками.

Друзі хлопчика, такі само чорняві хлопці, співають якусь свою пісню.

Дві тітоньки з повністю закритими за мусульманськими звичаями головами везуть подвійні дитячі возочки, навколо бігають-граються ще десять-п'ятнадцять їхніх діточок.

З автівок голосно лунає та бумкає східна музика, іноді повільна й мелодична, іноді запально-танцювальна, деколи войовнича.

Попри знаки на в'їздах міста, що сигнали заборонені (того їх і вішали), з усіх боків водії бібікають без пауз та продиху. Десь виє сирена. Це додає аудіяльній какафонії наліту небезпеки, такої собі атмосфери кіношного Чикаго.

Велосипедисти на шаленій швидкості сміливо пересуваються своїми залізними конями, лякаючи мопедистів та ся тиняючих окремими купками африканців кримінального вигляду.

Поліцейські з чорними бородами палять цигарки та доброзичливо регочуть над колегою, який ретельно поправляє перед маленьким дзеркалом службового мотоциклу свою індуїстську чалму.

Над черговими дверима чергові прапори - райдужний та якийсь, схожий на два поєднаних естонських, не знаю, як загуглити.

Пройшли повз трьох чайних-столових-кав'ярень - боснійської, з бородатими дядьками, китайської, з нейтрально-ввічливими жіночками, та вичурної самоварно-окупантської, з доброзичливими чеченками та дюжиною відпочиваючих у робочий час "племінників", з кожного входу  голосить-дзинькає-завиває своя умовна чи справжня "алегрова".

За розмальованим сплетінням рослинних орнаментів "мусульманським центром Бангладешу", навколо якого стовбичать, треба розуміти, щасливі бангладешці у кількості два-три десятки, починається відрізок проспекту, щільно опанований курдами всіх вікових категорій та полу.

Перекинулися трьома фразами турецькою (більше я не знаю) з завжди усміхненим, привітливим кухарем дьонер-кебабниці, та пішли заселятися у номер, в онлайн-бронюванні до якого треба було обрати вашу стать з десяти варіантів.

 Щож, вітаю тебе, місто Відень, давно не бачилися.

Сонце світить нам усім однаково.