Про Італію писати й читати важко. З одного боку, все вже тисячу разів говорено-переговорено. З іншого - кожен бачить те, до чого доріс (чи деградував) сам.

Потрапити до італійського міста Трієста хотів давно. Північ Ядрану, Адріятичного моря, східна сухопутна межа сучасної Італії, ще крок - і починаються специфічні Балкани. Старовинне місто Тергест згадувалося ще Юлієм Цезарем у "Записах про Галльську війну", потім добре розташування цього морського порту протягом двох тисяч років приваблювало як майбутніх мешканців та підприємців, так і загарбників з конкурентами. Сусідня Венеція, що розташована менш, ніж за сотню морських миль, тобто майже поряд, також колись завойовувала Трієст. Місцеві тоді дивом напіввідбилися та відразу пішли на поклон до сильного сусіда, герцога Габсбурга, й Трієст на довгі сотні років (з короткими перервами на неповажаючого авторитети Наполеона Бонапарта) став перлиною Австрійського примор'я. В ті часи звідси через всю Австро-Угорську Імперію ходив потяг аж до нашого Львова.

Саме в ще австрійському Трієсті народився наш колега, лікар, політик та публіцист Йосип Маєвський, людина неординарна, член Центральної Ради, який потім був організатором маловідомого в нас антирумунського Хотинського повстання 1919 року, а вже за Радянської України страчений. Соціяліст, на превеликий жаль, але ми повинні знати й аналізувати біографії наших батьків-засновників та приймати їх такими, якими вони були. Одним словом, всім читати прекрасну працю Тетяни Сергіївни Осташко "Йосип (Йозеф) Альбінович Маєвський".

Ще одна дотична причина відвідати Трієст знаходиться дуже далеко звідси, в столиці Азербайджану місті Баку, на вулиці імені Косума Ізмайлова. Та вулиця має особисто для мене велике значення. По-перше, там, в маленькій квартирі, в типовому бакинському дворику після народження жив та зростав мій батько Вячеслав. По-друге, на тій самій вулиці народився й жив мій особистий вже талліннський друг, заслужений скульптор Естонії Рафаель Арутюнян. Але безпосередній зв'язок з Трієстом мав третій бакінець з вулиці Косума Ізмайлова, національний герой Азербайджана та Югославії (зараз - лише Словенії та Сербії) Мехті Ганіфа огли Гусейн-заде, більш відомий як "Михайло".

Діяльність Михайла добре задокументована та досліджена істориками усіх дотичних до тих подій країн, що дозволяє довіряти на перший погляд, фантастичним фактам його біографії. Талановитий молодий бакинський художник, музикант, поет та рідкісний поліглот під час Другої світової війни стає радянським офіцером, досвідченим сапером, та врешті решт жорстоким партизаном. Мене зараз заклюють всі тарантінолюби світу, бо про це абсолютно ніде не написано, але сценарій фільму "Безславні ублюдки" Квентін писав, враховуючи описи пригод Мехті в окупованому німецькими військами Триєсті. Партизанський загін в глибокому тилу - був, перевдягання в німецьку форму та ходіння серед чужих військових - було, сцена в "Дойчерзольдаттенхаймі" (будинок німецьких солдат) - була, будинок підірваний, сцена біля залізничних шляхів - була, сцена "в вас незвичний акцент, звідки ви", - описана в повісті "На далеких берегах" за півстоліття до Квентіна, взрив величезної кількості солдат та офіцерів Вермахта, що зібралися в кіно(!) подивитися пропагандистський фільм - був виконаний Мехді Гузейн-заде в реальному житті. Навіть головний антагонист - гестаповець Шульц (прізвище героя Вальца вже з іншої картини, також прізвище Поли, про яку ми знаємо ще менше, з "Вбити Білла") - існував у реальному дитті, а в вищезгаданій повісті він ще в 1944 році розмірковує про зв'язок з американцями та перехід на їхню сторону майже оскароносним монологом геніального Крістофера Вальца. У реальному житті Мехті - "Міхайло" вів ризиковану диверсійну роботу, контактуючи зі словенськими партизанами Тито, радянським ГРУ, італійськими соціялістами та англо-американськими союзниками. Епізод знаходження в німецькому полоні після Сталінграду та входження до лав німецького азербайджанського корпусу (був і такий) не дозволяли Мехті відступити, й, врешті-решт, він загинув неподалік Трієсту. Пам'ятники Михайлу стоять в Баку, в різних містах Словенії, а в Україні в 2018-му році вийшла навіть присвячена йому поштова марка, якщо не помиляюся, остання марка незалежної України, присвячена герою радянського Союзу.

Словом, пробачте, що так докладно. Не знаю, що за розвідники (там два прізвища, як "петров і боширов") писали ту повість "На далеких берегах", але топографія Трієсту розписана вельми точно, в режимі "біля готелю Ексцельсіор повернути ліворуч, через два перехрестя праворуч". Все точно.

Наприкінці війни югі захопили місто та учинили різанину італійців під назвою "40 днів Трієста". Вибили їх звідти, як не дивно, новозеландські(!!) війська та дипломатичні зусилля ревнивого товариша Сталіна. Якби замість малокерованого амбітного Тито лишився живим сталінський герцеговинський сокіл Мустафа Голубіч, всі Балкани були б радянською республікою в складі СРСР.

В п'ятдесят третьому році Йосип Броз-Тито знов здійснив напад на Трієст, й це було перше відкрите зіткнення часів Холодної війни. Саме місто він не отримав, але Каподістрія (тепер - Катор, Словенія), Пола (тепер - Пула, Хорватія) остаточно перейшли до СФРЮ. Події тих часів обидві сторони (тепер - три) занадто часто згадувати не люблять, але й не забувають. В Трієсті існує музей культури італійців Істрії та Далмації, безліч пам'ятників загиблим у фойбах (про то писав раніше), праві італійські партії, що фінансуються росіянами, (так само як і ліві італійські партії) періодично вголос озвучують териториальні претензії до інших країн. Словени та хорвати відповідають, серби тихесенько  радіють.

Трієст як мінімум тримовний. Написи на багатьох будинках є німецькою (Австрія не забула свою перлину), італійською (державна) та словенською латинкою. Ще є велика дияспора мадярів, але вони поки що відпрацьовують механізми культурної експансії на Закарпатті, тут не відсвічують.

Трієст схожий на Баку, бо величезним амфітеатром оточує порт, й по вулицях, що радіально йдуть до моря, колись потоками бігла кров.

Трієст схожий на Відень архітектурними ансамблями вулиць та площ, але раптово замість однієї сторони якогось квадратного плацу видно море, вогни довгощоглих кораблів-вітрильників та пришвартовані яхти.

Трієст, якщо пройти від розвалин амфітеатру до фортеці Сан Гюсто, схожий на типову класично-"римську" Італію.

Для всіх - свій, для всіх - трохи чужий, принаймні, з елементами не твоєї культури, Трієст.

Місто, зовсім неподалік від якого можно знайти глухе гірське словенське село в декораціях кліпу Раммштайн "Rosenrot", а можна знайти ажурний (але нещасливий для господарів) палац Монфальконе, реальний прообраз нашого кримського "Гнізда ластівки" та мальовничі півострови типу нашого Нового Світу.

Місто, яке може конкурувати з Неаполем за кращу піццу, з Самобором - за кремшнітте, з Гарміш-Партенкірхеном - за бретцелі.

Суміш європейських романо-кельто-слов'яно-мадярських культур.

Місто-бродяга та багатомовний авантюрист, такий само, як ми, вже тричі вакциновані релокатори.

Красиве, незвичне, з малою увагою туристів, місто.

Місто, де минуле не йде, а спокійно стоїть поруч, поряд с сучасним, та чекає на мацбутнє.

На цьому все, знов тимчасово йду під радари.

Побачимося

Мрійте