Спочатку немає нічого. Просто плануєш маршрут відповідно своїх потреб, обираючи, де заночувати. Калькулюєш гроші, километри, литри бензину, враховуєш корки, погоду, з якого боку та як довго буде сонце, кордони, стан доріг та втому, не забуваєш про воду, їжу та гігієну. Не забуваєш про місцево-локальні дурні дрібнички накшталт "нема злотого, нема туалету", "що це в пана за прапор" та іншу побутову українофобію, вечірні часи роботи магазинів та необхідність періодично розминати м'язи. Було би добро їздити лише години дві-три, а потім весь день гуляти, але, на превеликий жаль, так не завжди можливо, тому за цайтноту

чи потреби їдеш дванадцять, тринадцять годин від міста до міста. Два занадто напружених ковідних сезона нашого серіалу "європейські лікарі" пройшли так незвично, що вісім разів проїжджали Варшаву, бо нам куди б не їхати, все одно через Польщу.

Недалеко від старту лише слідкуєш за навігатором, скільки лишилося до запланованого місця. Їдеш, їдеш, а ще десять годин, вісім, шість... Остання година тягнеться найдовше. Добре, водіїв двійко, можна мінятися, матимо час читати цікавинки про місцини, де їдемо, та про пункт призначення. На місто є лише один вечір і ніч, і може так статися, що більше ви з цим містом ніколи в житті не побачитеся. Треба на цей вечір в це місто фізично, до судом, закохатися. Треба взнати місто не гірше за місцевих поліцаїв, орієнтуватися, знати, що хочеш побачити, з'їсти, почути. Не обов'язково головне, можна другорядне, можна просто пройтися пішки далекими від центру фавелами-нетрями, головне - правильно відчути місто, цінувати ті короткі години, що у вас з ним є. Запам'ятати цей ваш акт кохання на одну єдину ніч на все життя.

Пьотркув-Трибунальський - звичайна довга польська назва, здавалося б, звичайне місто. Можна й об'їхати. Читаєш, читаєш, читаєш, доходиш до "Православне кладовище в П.-Т.: могили українських воїнів, у тому числі Миколи Дерев’янка (1888–1978), офіцера Армії УНР, інженера; поховання офіцерів Армії УНР: Миколи Убий-Вовка (1896–1965) та Володимира Ігнатченка (1869–1963)". Думаєш про багато речей. Скільки є зараз могил офіцерів УД та УНР в Україні, доглянутих, підписаних? Про що думав дев'яносторічний український дідуган Дерев'янко, коли прогулювався наприкінці сімдесятих цим клясичним маленьким європейським містом? Про які бої згадував? Про яку Україну мріяв на закаті довгого цікавого життя?

Центральна затишна площа міста ввечорі сповнена уюту, гемютліхкайту. Трохи соковитого м'яса, трохи місцевого пива (завтра знов скажемо, що крім німців ніхто пиво не вміє робити, але не сьогодні). В світлі фар та фонарів невеликий пьотркувський зАмок виглядає містичним та сповненим таємниць, архітектура - витонченою, а обличчя зустрічних людей - не такими злими, як при денному сонячному сяйві.

Пьотркув-Трибунальський, місто, яке можна було просто проїхати повз та не помітити, а можна й закохатися короткостроковим коханням мандрівника.

З людьми, в принципі, так само буває.

#LiterLG