В результаті високопрофесійної праці людини грубий природний камінь алмаз перетворюється на блискучий діамант.

Іноді один рух маленького крила метелика визиває бурю по інший бік океану. Декілька століть тому Іспанія захопила голландський Антверпен. Десятки єврейських сімей ювелірів не схотіли чекати на спілкування з нетолерантними католіками та переїхали до Амстердаму, який в результаті навіки стає світовим діамантовим центром. Наприкінці ХІХ сторіччя створюється компанія Де Бірс, що є світовим лідером з видобутку, торгівлі та обробки алмазів. Вже в 1946 році проходить дуже потужна та прибуткова рекламна компанія “Діаманти — це назавжди”, а в 1970 Де Бірс спонсорують зйомки фільму про пригоди Джеймса Бонда, та виставляють перед продюсером Альбертом Брокколі три умови. Перша умова — Бонда знов грає Шон Коннері, а не Джордж Лезенбі, друга умова — назва фільму та головна пісня повторює рекламний слоган компанії “Diamonds are forever”, та третя умова — фільм повинен зніматися переважно в Амстердамі.

Втомлений від ролі та Альберта Брокколі Шон погодився в (перед)останній раз через великий гонорар та особистий подарунок від компанії (діамант, що ж ще), фактурний та імпульсивний Джордж Лезенбі заробив депресією та поїхав зніматися в дешевому гонгконзькому кіно, сам фільм про агента 007 вийшов з помітними вадами сценарію, та запам'ятався хіба що хрестоматійною бійкою в лифті, декольте головної героїні, підпаленими шампурами та неперевершеною фактурою — каналами, мостами та будинками міста Амстердам.

Нідерланди — то не зовсім “нижні” землі. Точніший переклад — землі, що лежать нижче за рівень моря. Зпоконвіку місцеві мешканці проводили тут складні гідродренажні роботи, прокопуючи канали та роблячи все більш та більш землі придатною для сільського господарства та проживання. Плюс море. Важка праця декількох поколінь, оборона своєї землі від хижих сусідів, торгівля морем, Ганзейський союз, розумне планування бюджету зробили цю страну заможною та відомою на весь світ. Епоха великих географічних відкриттів подарувала створення та податки від діяльності Ост- та Вест-Індійських компаній, а розвиток столиці — міста з “дамбою на річці Амстел” - Амстердаму — дало можливість спонсорувати розвиток мистецтв. Вже потім — світові фінанси й фондова біржа. Та ще й діаманти...
Навіщо ми всі мандруємо? Що ми хочемо побачити? Важко відповісти, тим більш, що для кожного відповідь буде своя. Особливо в Амстердамі. Побачити рівнесенькі ряди немов однакових, але ж різних будиночків вздовж каналів, пройти каналами на катері, подивитися на старовинні та сучасні будівлі, ростральні колонни з носами кораблів, розводні мости... Вдохнути життя цього непересічного міста, відчути його силу, міць, запах величезних грошей, що тут проходять свою частку кровообігу.

Запах. Запах тут один — і це конопля. Пам'ятаєте початок “Кримінального чтива”? Вінс Вега повернувся з Амстердаму та розповідає, що таке кофешоп. Кофешоп — це ніби-то кав'ярня, але де можна купити та накуритися травкою. Гашиш, конопля, маріхуана, травка, шмаль, як її не називати — є наркотиком. Наркотичною речовиною. Отрутою для організму. За невеликим відсотком обгрунтованого використання медичного канабісу, споживання конопель несе повільну фізичну та психічну деградацію, що я, нажаль, міг спостерігати ще протягом шости років навчання в медичній академії на деяких майбутніх лікарях, яким родичі-мусори та сусіди-роми регулярно постачали наркотик.

Уявіть детальний малюнок крейдою на шкільній дошці. Уявили? А тепер легенько проведіть по ньому сухою тряпкою. Чіткість ліній пропаде, хоча, весь малюнок ще можна бачити. Малюнок — то ваша особистість. Тряпка - то є ефект однієї затяжки на ваш мозок. Якщо наркотик буде важкий — а це немінучий наступний етап — уявіть руйнування малюнку вже вологою тряпкою.

Доход місту від кофешопів та продажу інших сумішів дорівнює сотням мільйонів євро на рік. Туристи задля цього туди й їдуть, принаймні, левова частка. Потім німецькі копи полюбляють зупинити електричку, що йде з Амстеру, та пройтись вагонами зі своїм службовим песиком, тож, не тільки голандський бюджет наповнюється через маріхуану. Джаст бізнес.

Квартал червоних ліхтарів — то є давня фішка будь-якого портового міста. В Нідерландах не так вже й давно легалізували як борделі, так і індивідуальну працю (червоні ліхтарі — для працівниць-дівчаток, сині — для хлошців, фіолетові — для трансів). Працівниці платять податки, мають соц.захист, медичні огляди та відпустки. У великих вікнах дівчата позують та посміхаються, жартують над обкуреними нервовими підлітками та підстаркуватими хтивими дядьками, що по сто разів ходять туди-сюди. Пам'ятка біля церкви — бронзова пластина на бруківці, що зображує оголену красиву жіночу грудь, яку хапає чоловіча рука. Так, нічого приємного бути такою працівницею чи працівником нема, ця головна пам'ятка міста напрочут символічна. Хто зна, як воно краще — закривати очі на проблему, забороняти найдавнішу професію, кришувати та підставляти кого треба, як наші українські менти, карати лише “покупця” як шведи чи дали ось такий державний легалайз.

Музей воскових фігур мадам Тюссо — місце, де розумієш, шо час іде. Половини, як мінімум, експозиції — то фігури людей (кумирів підлітків), що народилися набагато пізніше твого дня народження. Якісь актори, поп (чи як їх там зараз) зірки, спортсмени-мільйонери років двадцяти тощо. Добре, лишили хоч декого знайомого. А Джулії Робертс вже не було, її місце зайняла Аріана Гранде. Фігури виконані майстерньо, з любов'ю, з ними можна вільно фотографуватися, обійматися. Як живі.

Музей Вінсента ван Гога вражає. Як експозицією, як продуманим цікавим аудиогідом, так і ціною, звичайно. Але це того варте. Яскраві, сповнені сонця картини великого відкритого усім та вразливого майстра, тонка сітка мазків та глибокий символізм лишають по собі незабутні враження. Головний спогад Амстердаму. Чомусь згадав вірш Окуджави про Піросмані. Булат Шалвович сам грузин, йому можна. Там були такі рядки: “Он жизнь любил не скупо, как видно по всему... Но не хватило супа на всей земле ему». Вінсенту за життя допомагав лише брат Тео. Доречі, потомок того Тео — наш майже сучасник режисер Тео ван Гог — був по-звірячому вбитий під час своєї велосипедної прогулянки голландцем марокканського походження Мохаммедом Буйєрі тут, в Амстердамі, після виходу десятихвилинного фільму “Submission” про важку долю жінок в деяких течіях ісламу. Ось така вона, свобода слова в сучасній західній Європі. Як каже Віктор Суворов — одумається Європа — буде велика війна, не одумається Європа — буде велика війна.

Вдохнули? Видохнули? Продовжуємо. Доречі про велосипеди. Вони тут скрізь, літають як скажені, не гальмують коли бачать пішоходів, а дзинькають та літять далі як навіжені. Машин тут також багато, більшість — місцеві, як серед такого хаосу та обдолбаних пішоходів керувати — загадка.

Сири та пиво — відмінні (німці не так далеко та мова схожа, але то особисто наша теорія), фірмові м'ясні кульки — фігня, сельодка — нічо так. Випічка добра. Кава — можна пити.

Дома — з крутими сходами, крюками для підйому вантажів, теплими підлогами, бо сиро. Люди. Хто місцеві, виглядають автентично, як нащадки “міцного старого Розенбому”.

Картина Рембранта “Нічний дозор”, як символ епохи та міста, повторюється безліч разів в сувенірах, в репродукціях та у скульптурній групі на площі імені цього великого художника (доречі, група пересувна, зроблена росіянами, була навіть у Нью Йорку). Звичайно, краще знайомитися з картиною по фільму Пітера Грінуея “Я звинувачую”. Допоможе краще зрозуміти мешканців міста.

Взагалі, кожен знайде в Амстердамі щось своє. Діти тепер чітко знають, як воняє конопля, та показують нам на сусідів, від яких так само тхне. Також діти відповідально розповіли бабушкам по скайпу, як ми бачили повій у вікнах (не знаю, що намалювала потім фантазія старшого покоління). Хтось знайде ван Гога та залишиться з ним назавжди.

А хтось знайде діаманти.

Бо Амстердам та діаманти — це назавжди.