Молода офіціянтка облизнула кінчик олівця та приготувалася записувати наші побажання.

Довгі вії метеликами літалі над чарівними очима, чутливі губи приховували добрий настрій та звабливу посмішку, від талії та нижче молоде тіло майже непомітно танцювало під головну пісню цього літа “Охрааана, отмєєєна, він вночі назвав мене Лєна, а я не Лєна”.

Вечірня прохолода нарешті змінила денну спеку та можна було розслабитися на відкритій терасі ресторанчику в неповторних серпневих променях сонця, що сідає.

Я дивився на неї,

Оксана сиділа проти мене та з радістю спостерігала за дівчиною та мною.

Уточнюючи заказ, ця молода струнка офіціянтка спочатку обперлася стегнами на стіл, потім, щоб щось показати в меню моєму товаришу праворуч, зовсім легла животом та грудьми на ще порожній стіл та некваплива продовжувала нахвалювати страви свого закладу, граючи пальчиком по назвах страв. Мої очі вихопили полоску засмаженої річковим загаром шкіри між спідницею та короткою блузкою. Оксана навпроти вже не ховала сміху та радощі від природньої в наших широтах поведінки, за якою ми так десь там, на непривітній півночі, скучили. Ми були вдома. В Дніпрі.

...

Почнемо з початку.

Літак привіз нашу сім'ю з прохолодного, як осіння жаба, Таллінну в розпечений Бориспіль.

Важко пояснити, що таке для емігранта хоч раз на рік походити босоніж рідною землею. Емігранти, як я сто разів казав, у більшості зкурвливаються, розвивається стокгольмський синдром та псевдокохання до нової землі, але яке то до біса кохання, якщо ти там не свій, небо не твоє, а про людей годі й говорити.

Та ще й діти. Не той українець, в кого батьки українці, а той, в кого діти — українці. Досвід Діаспори доводить, що навіть інший бік глобусу не є проблемою для вивчення напам'ять Кобзаря.

Тож, головною ідеєю цієї мандрівки було показати дітям красу й велич нашої Нені. Дуже проста Ідея, до якої так по різному відносилися потім наші люди.

Для свободи пересування було обрано взяти автівку напрокат. Схожа на персонажицю, що зійшла чи злетіла зі сторінок Гоголя, чорнява в тілі робітниця автоконтори за десять хвилин оформлення документів встигла посміхнутися нам більше, ніж всі естонські продавчині за рік. Та пані виглядала всім задоволеною жіночкою, який пощастило з чоловіком та як мінімум ще з трьома коханцями, а робота в будці при льотовищі — таке, хоббі.

На цілий тиждень пронизливо-червона Шкода з київськими номерами та лисою гумою повинна була стати нашою домівкою.

Швидко (й швидше, ніж могло б бути, через добрий настрій, звичайно) проскочили найкрасивіше місто в світі — Київ — та виїхали на житомирську трасу. Перша зупинка була на азербайджанській заправці, бо як можна проїхати мимо слогану “смак бензину й кави” з пісні, що з тобою майже двадцять років. Цікаво відкривати щось нове, тож, тепер знаємо, де можна купити книгу “Відкриваємо Баку” (рідне місто мого батька, проміж іншим), соус Нар-Шараб чи гранатове вино, або халяльну шаурму.

Ще за високого сонця дісталися Житомиру. Місто давнє, історичне, але цього разу обрали для формування майбутніх спогадів лише річку Тетерів, що протікає між високих скель, та формує з високих нерівно зламаних сірих гранитів “голову Чацького”. Гарне погруддя з орліним профілем більш за сто метрів заввишки — творіння природи. Це зовсім не на честь персонажу “Горе от ума”, а чи то в пам'ять Тадеуша Чацького, що відкривав в цьому регіоні школи років двісті тому, чи то на згадку про козака Чацького, що бився тут з поляками років триста-чотириста тому та загинув на цих кручах, а за ніч по його смерті постала ця скеля. Хто зна...

Ще раз проїхав біля порожнього постаменту. Колись там бовванів ленін, а зараз майорить червоно-чорний прапор. Приємно. До зустрічі, Житомир!

Зовсім не повільно, як на півночі, а раптово та весело настала ніч. Разом зі світлом пропала дорожня розмітка, але на дорозі побільшало абсолютно чорних сільських велосипедистів, парубків на мотоблоках, курей, корів, гусей, конів, возів, зайців, лисиць, ласок, білок, собак, та котів. Через відкриті вікна машина заповнювалася наркотичними нічними ароматами рідної землі. У темному-темному полі ставали, вимикали фари та освітлення та дивилися на зірки та Чумацький Шлях. В повній чорноті його було видно, як на картинці. Навколо стрибала чагарниками якась дичина, блищали чиїсь численні очі, й це було неповторно.

Українська ніч все робить містичним. Хоча навігатор впевнено вів нас уперед, ми готові присягнути, що нас не лишало враження їзди по колу, навіть один і той самий ставок проїжджали разів зо десять. Зараз читати добре, а може, я там і самого Гоголя бачив, вірите?..

До міста Хмельницького доїхали вночі, заздалегідь заброньований готель типу “номери-сауна-ресторан-більярд на виїзді з міста” ще спати не лягав. В світі фар помітили міцну статуру Гетьмана на кремезному коні, що стоять на високому камені в центрі міста, але залишили огляд міста на ранок.

В готелі діти шокували персонал, весело пирнаючи в басейні з крижаною водою. Що поробиш, шість років на Балтиці даються взнаки. Номер величезний за нормальну ціну, сніданок відмінний.
Місто Хмельницький, або раніше — Проскурів, приємно вразило кількістю прапорів — червоно-чорних та синьо-жовтих, широкою площею — Майданом Незалежності у центрі, красивими вулочками, місцями пам'яті Небесної Сотні,

В'ячеслава Чорновола та охайним доглянутим парком з прекрасно спланованою заводдю Південного Бугу.

Чудова та багатоосібна фігура на Майдані та наймогутніший скульптерний вершник Богдан безумовно варті візиту до цього чудового міста та огляду.

Але нас далі вже чекала дорога та друзі.

Сила, міць та чудо нашої країни в тому, шо їдемо ми, скажімо, Хмельниччиною, проїжджаємо якесь село, а це наше, рідне, українське село, чи містечко. Таке саме, майже, як тисячу кілометрів на південь звідси, або на схід, або трохи менше — на північ чи захід. Такі самі села, неповторні люди, містика, старі та нові, вже сучасної війни, пам'ятники та музеї, зрозумілий перелік небезпек та при цьому відмінне почуття гумору.

Естонія, в порівнянні з Україною, міліпіпічна, - філософськи помітив наш малий.

Переїхали вузеньку річечку Збруч, що є давнім і дуже важливим для нашої країни цивілізаційним кордоном. Починалася Західна Україна, де Західне Поділля поступово переходить до Східної Галиччини.

Наступна крапочка на нашому шляху — це Збаразький замок, що колись проектував видатний майстер класичної архітектури, що є поза будь-яким часом, маестро Вінченцо Скамоцци.

Замок та парк з кам'яними Мамаями чудовий, живий, можна ходити, буквально мацати давнє минуле та сьогодення, де назавжди тепер сусідами є Богдан Хмельницький, Богун, Мазепа з минулого та вбитий кулею снайпера у Києві під час

Революції Гідності дев'ятнадцятирічний Устим Голоднюк, що всі разом тримають небо над нашою Державою.

Замком володіли князі Збаразькі, Вишневецькі та Потоцькі. Біля цих велетенських стін відбувалася важлива битва за часів Хмельниччини, про замок писав Сенкевич у “Вогнем та мечем”.

Вразила колекція тонко пророблених скульптур з деревини, що прославляють здебільшого козаків. Перлина.

Цікаво, як завжди, як оглядають такі міста польські туристи. Вони розповідають свою історію, в нас протилежні оцінки історичних персоналій, але ми ближчі один до одного, аніж до азійськоструктурованих ординців.

Коло пошани селами навколо замку (правду кажучі, це я схотів зрізати шлях та заїхав на повне бездоріжжя) — та нас вітає файне місто Тернопіль!

Місто Тарнополь, засноване півтисячі років тому Яном Амором Тарновським, в рамках дебуржуїзації та деполонизації (що є старшими за декомунізацію), відносно недавно перейменоване на Тернопіль. Цікаво, що на радянському гербі й була присутня квітка терену, що за оновленою (без Яна Амора) легендою дав назву місту. Тепер герб старий, роду Леливів — шостикутна зірка та півмісяць.

Колись, на самісенькому початку нового тисячиріччя, я був у Тернополі на студентській олімпіаді з хірургії. Ми тоді шуткували про “друге командне місце”, бо команд більш не було, жили в гуртожитку, знайомилися з усіма. Саме тоді, у 2002, був неприємно вражений, коли студент з Луганську (доречі, з дуже високим рівнем теоретичних знань) після другої чарки почав видавати весь той мусор з голови про бандерівців, западенців та вологі мрії про есересер два нуль.

Цікаво де він зараз...

Головне для нас під час цього тернопольського візиту — це люди. Дякуємо ще раз пані Христині та пану Ігору за гостинність, терпіння, розумну бесіду, також дякуємо ще раз вам та пану Володимиру за чудову екскурсію файним містом.

Трошки філософії. Є таке правило — правило чотирьох людей на дорозі. Один — проходить повз, другого проганяєш ти сам, третії сам проганяє тебе, й лише четвертий стає твоєю людиною. Ми дуже радіємо, що отримали нових друзів, з якими можна вести як захмарно-зарозумні бесіди про те, як кшатрії насправді стають брахманами, так і дізнаватися, що ж таке насправді по-тернопільському “водити козу”, тобто переміщати своє тіло з одного бара до іншого.

Місто Тернопіль міцно тримає одне з топових місць для внутрішнього українського туризму. Звісно, краще, якщо хтось вам яскраво та зрозуміло розповість, що й як тут було. Про справжніх українських королів, про навали татар, про католицьку та грецького обряду шляхту Речі Посполитої, про домініканських монахів та єзуїтів, про єврейський паралельний світ, про про зразкову Австрійську імперію, про Січових Стрільців, про росіян, про Західну Українську Народну

Республіку — ЗУНР, про визнання акту Злуки, Перші визвольні змагання, переїзд уряду УНР та, для повноти картини, про недолугі два місяці існування “галицької совьєтської соціалістичної республіки”. Ви просто повинні почути про драматурга Леся Курбаса та солістку міланської опери Соломію Крушельницьку, про виступи корифеїв українського театру Марка Кропивницького, Марії Замковецької та композитора Миколи Лисенка.

Ми, українці, просто повинні бачити видатні місця нашої величезної країни.

В Тернопольському замку над ставом зараз є школа боротьби. Веселі плечисті хлопчики галасно бігали та копирсалися перед історичною будівлею, люди відпочивали перед водою, десь під землею спочивали та чекали свого часу давні підземні ходи та криївки, якими багатий цей край. Тут Україна є, й ніколи звідси не піде. І хлопчики, що граються в рухливі ігри на сонечку це також знають.

Через спілкування, яке не хотілося переривати аж до ранку, поїхали далі десь по обіді. Трохи (в кілометрах — багатенько) змінили маршрут.

Доїхали до містечка Скалат, де розташований однойменний замок. Він не дуже розрекламований, зовсім немає туристів, але відомий з чотирнадцятого сторіччя, під час Хмельниччини тут також велися запеклі бої, а за легендою підземні ходи тягнуться на багато кілометрів до сусіднього Гримайліва.

Треба було трохи постояти на землі, походити босоніж, подумати, відчути голими п'ятами землю, людей, що тут ходили у минулому, прислухатися до відлуння якихось незрозумілих спочатку звуків, щоб потім їх розгадати.

Переїхали в коронний замок Меджибіж, “білий лебідь” Поділля. Місце на перехресті Кучманського та Чорного шляхів було з давніх давен стратегічно вигідним, тому воєнні укріплення тут існують біля тисячі років. Замок колись був ідентичним київським Золотим Воротам, потім неодноразово перебудовувася, можна вивчати архітектуру. Вежі, мури, бастіони, контрфорси, барбакан, кордегардії, віконниці та бойниці — після прогулянки замком ви не переплутаєте ці терміни. Хто тільки в цьому замку не був, хто не дивився зі стін на течію Південного Бугу — русичі, литовці, поляки, османи, росіяни... Максим Кривонос та Богдан Хмельницький, Тадеуш Костюшко, Тарас Шевченко та, згодом, майбутній ясновельможний пан гетьман Павло Скоропадський. Ми постояли, подумали, прислухалися...

Й ще... Чи знали ви, що Південний Буг, насправді, не Буг, а Бог? Сам Гійом де Боплан позначив ріку як “Бог Руський”. Саме в цьому місті до Бога (Бугом, тим більш, південним, він став випадково через помилку російського географа) вливається річка Божок, тобто проміж ними саме й знаходиться Меджибіж.

Сонце наближалося до небокраю, тож трошки додали газу, й встигли в Вінницю на вечірнє шоу фонтанів. Доречі, дороги в Вінницький області відремонтовані та у прекрасному стані. Децентралізацію хлопці використали на п'ятірочку.

Фонтан “Рошен” - справжнє рукотворне диво. Півміста заздалегідь займає місця на набережній, щоб милуватися водяним шоу під класичну музику. Фонтани підсвічуються, проектор прямо на воді показує прокрасний танець — видивище захоплює та не відпускає до самого кінця, виховує культуру, вчить прекрасному та дарить людям тепло й радість. Дякуємо компанії за колоссальну підтримку української армії, за фінансування Пласту, за чудовий шоколад, кав'ярні та неперевершений фонтанний комплекс.

Вінниця заслуговує для візиту декількох днів, щоб спокійно прогулятися Європейською площею біля незвичайної водонапорної вежі, пройти набережною, великими та маленькими вулочками... Внас часу, нажаль, було обмаль, тож ми поїхали на святе для нас місце — до маєтку великого хірурга Миколи Пірогова.

Пам'ятники Пірогову є в Естонії. Саме в Дербті (місто Юр'їв, що було засновано Ярославом Мудрим та входило до Київської Русі, з ХХ ст. - Тарту) в університеті молодий Микола Іванович вдосконалював хірургічні навички у зірок німецької школи, робив дослідження, що потім допомогли йому імплементувати передовий європейський медичний та організаційний досвід в польових умовах кримської військової кампанії.

Тіло великого хірурга забальзамоване, та ми йому вклонилися у склепі церкви біля його вінницького маєтку. Він у мундирі, руки зхрещені на грудях. Важко уявити, скільки відточених тонких рухів та скільки років тому робили ці пальці під час операцій...

Дорога продовжується, тож, переїзд до перлини центральної України — Софієвського парку в Умані.

Але перед тим показали дітям в парі кілометрів від Немиріва гігантське давньоскифське городище — так звані скифські вали. Це найбільша така споруда в Україні. Теріторія в сто гектарів оточена овалом земляного валу до десяти метрів заввишки. Городищу -страшно уявити — дві с половиною тисячі років, це рання залізна доба. Колись, кажуть археологи, стіни були до 30 метрів висоти. В середині знайдені залишки поселення трипільської культури, а це — чотири тисячі років. Ось така вона, невідома Україна.

Але їдемо далі.

Парк “Софіївка” в Умані, побудований претендентом на польську корону Станіславом Феліксом Потоцьким для своєї коханої Челіче Софії де Вітт-Потоцької, константинопольської куртизанки грецького походження, наложниці самого султана, співмешканки багатьох видатних чоловіків свого часу, шпигунки та авантюристки...

Парк бачило багато людей. Добре розташування на перехресті трас Одеса-Київ та Львів-Донецьк, постійні туристи з Ізраїлю, що їдуть до Умані на могилу цадика Нахмана, всесвітня слава — все це робить детальний опис парку трохи зайвим. Геніальний інженер Метцель зробив неперевершену систему водяних каскадів, фонтанів, озер, проток, підземних річок, кам'яних завалів, до цього додали історію мандр Одисея, на додачу висадили дві тисячі місцевих та рідкісних дерев — і отримали місце тяжіння, де повинен бути хоча б раз кожен українець.

Далі дорога вела нас на Дніпро. Хоча... дороги місцями там зовсім не було. Кропівниччина, нажаль, так і залишилася кіровоградщиною. Контраст з вінничиною вражав. Типовий пейзаж — роздовбана вщент “траса”, безкінечні засаджені а)соняшником та б)кукурудзою поля, серед яких обабіч дороги стоять неприбрані всупереч закону передвиборчі бігборди “зробимо їх ще раз”. Настрій від цього починав погіршуватися, бо важко буде зовсім скоро спілкуватися з людьми, що не люблять Україну, не розуміють взаємозв'язок речей, поняття гідності та стратегічних державних інтересів, а попереду з нетерпінням на нас чекали Дніпро та Запоріжжя, а там таких людей, нажаль, достатньо. Та ще й правило чотирьох на дорозі...

Цікаво, хто там був ці п'ять років в ОДА? Чому інші робили дороги, а в них попри децентралізацію гроши йшли кудись не туди? Зрозуміло, простіше все звалити на Пороха, бо він весь асфальт погриз, але ж...

Але ж погані думки треба гнати, бо починався великий степ, північ Дикого Поля. Рідний пейзаж, що дає нам силу, як би люди не намагалися його змінити.

Вже вночі трохи поїздили містом, названим на честь Марка Кропивницького. Мало хто зараз взагалі знає, хто це. За висловом Міхновського, Кропивницький був “національний діяч тої доби, коли бути національним діячем не багато хто відважувався, коли легко було під космополітизмом зректися страждань свого народу”. Великий актор та режисер українського національного театру ХІХ сторіччя (перший професійний український театр він відкрив саме в Єлісаветграді, що згодом називався Кировоград, а тепер - Кропивницький), що зміг встояти під час імперського Ємського указу, що буквально вигриз дозвіл на театральні вістави українською у 1881 році — безумовно заслуговує право бути закарбованим в топоніміці.

Місто красиве, охайне, з бруківкою, з чудовим главпоштамптом, старою забудовою, єврейським кварталом та Площею Героїв Майдану.

Заночували в придорожньому мотелі вже в Олександрії. Через велику кількість наших заробітчанського вигляду хлопаків, відчув себе на мить в Таллінні. Прапор Естонії серед інших прапорів дрізів України підсилив це почуття.

Ще кілометри шляху зранку (жах, приблизний напрямок серед наслідків бомбардувань, а не траса), потім більш приємні зеленого кольору дороги (жодної політики, це відзнака нашої області, за плітками — з радіоактивного шлаку Жовтих Вод), помахати статуї бика біля повороту на Кам'янське (колишній Дніпродзержинськ) — і все, вас вітає Дніпро.

Батьки, близькі друзі — то таке особисте, що писати про це не потрібно. Просто дякуємо за гостинність, що ще спілкуєтеся з нами та знаходите час за ті лічені півтори доби, що ми були в місті. Яне, Олю, пане Олександре та пане

Олександре, ви всі знаєте, як ми насправді до вас ставимося! Також чекаємо на наступну зустріч! А ще в Дніпрі — просто спілкування на вулицях, огляд міста, його настрою, думок людей та дихання землі. А ще - скільки людей, яких не встигли побачити. А ще — офіціянтка, з якої я розпочав це довге оповідання...

Жодного відпочинку — наступного ранку — на Запоріжжя!

Дідусь, потім — велична Хортиця. Славетний козацький острів. Велосипедна сімейна прогулянка та візит на Січ. Серце нашої історії. Головна та найславетніша її сторінка. Томос в козацькій церкві. Оновлені експозиції. Місце нашої сили, джерело надхнення та наснаги.

Потім — обов'язкове купання на міському пляжі, що старі люди за звичкою ще називають “жданівським”, потім — знов друзі. Пане Андрію та пані Віре, ще раз дякуємо вам та вашій козацькії сім'ї за запорізьку гостинність, ви круті!

Трошки притопили та поставили особистий рекорд на відрізку Запоріжжя-Дніпро, благо, траса у відмінному стані. І Знову друзі та цікаве спілкування — Максе, Катерино — мільйон компліментів вам, чекаємо з нетерпінням на нову зустріч!

Знайшли час та подивилися фільм “Іловайськ”. Плакали в кінці, але вийшли з твердим переконанням, що це найкраще ігрове кіно України на цю надважку для всіх нас тему. Дивитися усім — і нашим, і ватнікам, і зрадникам. Щоб розуміти...

Дорогою на Київ не втрималиися та дали крюка до головного перейменування країни. Горішні плавні. Попри те, що люди тут, на плавнях, жили з епохи палеоліту, тут проходив шлях “з варяг у греки”, академік Вернадський досліджував Кременчуцьку магнітну аномалію та потім побудували монструозний ГОК (горно-збагачувальний комбінат) — багато хто й досі рахує вік міста від статті в “Комсомольській правді” від 1961 року про заснування міста Комсомольськ-на-Дніпрі.

Але історію не надуриш, тож нове ім'я — Горішні Плавні — стало справжньою перлиною сучасної декомунізації. Пам'ятник Тарасу Бульбі, що гордо дивиться на Дніпрові Кручі, немов сам продовжує боронити нашу землю від ворогів.

Вже піджимав час, тож швидко як могли просувалися на Бориспіль, де було потрібно здати автівку. Дякуємо друзів Нелю та Влада, що заради нас приїхали з самого Обухіва посидіти, попорохоботити. Правило чотирьох таки працює, ви — наші.

Накатав Україною дві с половиною тисячі кілометрів, подякували автівці. Бензину пішло 6,3 литри дев'яносто п'ятого на сотню. Вигидніше за потяг, ризикованіше,але так можна побачити більше. Й дітям показати.

Фінальний перепочинок у смішнючому капсульному готелі у терміналі аеропорту — залазиш у відсік, опускаєш шторку. Над тобою хтось є, праворуч хропе, ліворуч за стіночкою, далі гудуть сотнею голосів пасажири, за склом — вихід до міста, таксі, автобуст тощо.

Взагалі, країна в нас чудова. Російська імперська окупація протягом століть знищувала все патріотичне та проукраїнське, тому так відрізняються землі на схід та на захід від Збруча. На Заході кажеш - люблю Україну, показую її дітям - аплодують. На сході - в декого (не у всіх) - істерика. Ментально люди також живуть в двух різних Українах — в одних є “свати”, АніЛорак, “у нас общая история”, “а что мне Украина дала”, “какая разница какой флаг в Крьіму”, Жданівський пляж, “а что там в Житомире смотреть”, “а ваши красно-коричневиє с вашим Порохом на декабрь переворот готовят”, “а я дєвочка и не понімаю ету вашу войну” та зрозуміло який президент, в інших — на сході війна, все для Перемоги, Крим окупований, росія-агресор, фільми “Кіборги”, “Вона” та “Іловайськ”, наявні проблеми реабілітації, оздоровлення та адаптації наших сучасних героїв, медреформа, протидія зраді державних інтересів України, словом, армія-віра-мова та зрозуміло, який президент... був.

Як сказав учасник бойових дій, - ворог після поширення на захід відкритої агресії зупиниться там, де зі зброєю в руках встануть усі. Не ті, кого примусять, а всі.

Тож, Київ та Тернопіль — встоять. Щодо Дніпра та Запоріжжя, - в мене для вас погані новини.

Попри все, країна ще є. Ризик існування - надвисокий (дякувати треба розумний нарід, що під час російської військової агресії та окупації територій обрав замість Гетьмана - емм... піонєра). А по тієї пустелі з полону нам ще ходити й ходити...

Nevseremos

Слава Україні!