8 травня 2020 р.
Кримські оповідання.
Випадкова зустріч десять років тому

- Що ви тут шукаєте? - спитав нас невизначеного віку чоловік. Йому можна було дати на вигляд років п'ятдесят, а може, й всі сімдесят. Випалене кримським сонцем обличчя, загрубілі, звиклі до праці, руки, темний одяг — чистий, добрий — де порвате, там позашиване, невеличка, незвичної форми, шапка. Питання без агресії, але таким собі впевненим тоном.
- Туристи, кажу коротко.
Нас три особи, насправді — це справжня етнографічна експедиція. Я, зрозуміло, відповідаю за маршрут та питну воду. Оксана — за те, щоб мені завжди було кому вішати на вуха малоцікаві розповіді про етногенез та розбіжності в юдейській релігії караїмів та кримчаків та робити це стисло, дуже коротко, а Нестор, якому ще не виповнилося двох рочків, додає веселого оптимізму, намагаючись то схопити гадюку за хвоста, то перестрибнути широкий рівчак, то жбурнути каменюку в глибоке провалля, словом, оптимізує швидкість пересування до прийнятної.
Чоловік в шапці похитав головою. Каже: Кожного року в Чуфут-Кале приходять люди, які шукають відповіді.
Цікаво, він вимовляв Чуфут, як “джехуд” тобто, йєгуд, юдей. Власне, саме так Кирк-Єр кличуть вже декілька сотен років - “юдейська фортеця”.
Не зрозуміло, як, але чоловік, ніби-то, почув мене. Каже: А, тобі цікаво, що й де було?
Я не відповів, бо треба було допомогти Нестору витряхнути пісок з сандалика. Оксана сіла на великий камінь, запалила цигарку. Чоловік подивився, немов, схотів щось сказати, але промовчав. Подивився на наші ноги, потім на сонце.
- Давно ви ходите. Мабуть, встигли весь Бахч-Сарай (так він вимовив) обійти, потім монастир з печерами (махнув головою в той бік, де нижче по балці Марії прилепився-вріс до скелі Успенський скіт), та ще й з дитинкою. Точно, шукаєте.
Оксана подивилася виразно на мене, потім на синє кримське небо та випустила вгору струю диму. Я ще порався з Нестором, який не хотів перевіряти інший сандалик на предмет камінчиків, а хотів піймати метелика, що кружляв над якимись гострими місцевими колючками. Зрозуміло, що невідомий дядька зі своїми питаннями вже нам набрид. Зараз я його відшию, та ми розійдемося, як у морі кораблі. Так, ми вже трохи притомилися, й відрізок від монастиря до воріт мертвого міста Чуфут-Кале, що за п'ять років до того я молодим оленем пробіг легенько в горку горною стежкою за хвилин двадцять, зараз ми йшли замість запланованих тридцяти вже хвилин сорок, пильнуючи Нестора та аргументуючи впертому маленькому хлопчику необхідність йти саме туди, а не в зворотньому напрямку.
Оксана докурила, ретельно затушила залишок цигарки об камінь, сунула недопалок у карман наплічника. Невідомому чоловіку це сподобалося, він ледве помітно посміхнувся.
Я піднявся, символізуя, що ми далі йдемо вгору, а невідомий чоловік, треба розуміти, вниз. Кажу суворо так: Дякую, всього найкращого.
Той очі звузив, питає: Вже йдете? Чому?
- Бо я це чомусь вважаю за дуже доцільне, - кажу максимально нейтрально тим голосом, який вважаю прийнятним в даному випадку, підкреслюючи кожне слово. Оксана обходить мене, тримає Нестора за пухку, обгорілу на сонці, ручку (іншою він тягнеться схопити ящірку), я бар'єрую сім'ю від незнайомця (раптом він псих — тоді треба буде бити в прямо горлянку та ховати труп в кущах, а цього не хочеться робити, бо поганий приклад для дитини, якщо їй ще немає років молодшого шкільного віку).
Ми проходимо повз (дуже повільно, бо Нестор вирішив показати, як він вміє робити кувирок), та цей чоловік каже — там мій друг довго був, Вася Грязнов, він колись в Прибалтиці був, під Пайде, потім в Нарві чимось керував, потім в Донецькому город.. (тут він пчихнув, тож, нерозбірливо, чи то “город” він сказав, чи то “городище”), так він казав, що назва Кирк-Єр від якогось їхнього слова, чухонського, “кирге”, чи “кирг-ярв”, щось високе.
Тоді мене абсолютно не цікавило все, що північніше Києва, тож, пропустив ці слова повз вуха. А Нестор вирвався в нас та з веселим сміхом побіг повз того невідомого дядьки вниз небезпечною стежкою. Дядя прослідкував поглядом, потім за мною, бо я кабанчиком кинувся наздоганяти сина. Да скільки ж ми будемо долати ці останні сто метрів до воріт! Закинув сина на плечі (Нестор за це почав емоційно виказувати мені свою незгоду), знов прохожу повз того дядька. Оксана попереду терпляче чекає. Ну як терпляче.. Не важливо.
Дядька каже: Зрозумів, що ви шукаєте. В житті головне — знайти свою стаю та заспокоїтися. Тільки ви будете шукати багато-багато років. При тому, що ви (тут він обвів нас з Оксаною та Нестором вказівним пальцем невеликим колом) — ви вже й є ця стая.
Зупинився. Повернувся до нього (Нестор продовжував радісно дубасити мене сандаликами). Трохи на підвищеному тоні питаю:
- Навіщо ви нам це все розповідаєте? Про якусь стаю, про прибалта-Васю, про якусь хєр-зна-де Нарву, де я ніколи в житті не буду?!
Незнайомець дригнув краєм рота (типу, посміхнувся), й відповів моїми попередніми словами:
- Бо я це чомусь вважаю за доцільне.
Й нарешті хутко зник за каміннями.
Я видохнув, й ми втрьох продовжили нашу цікаву етнографічну експедицію. Мені було важко зосередитися й розповідати про арабські написи на мавзолеї-дюрбе дочки хана-Тохтамиша Джаніке-Ханум, що ховала тут, у “фортеці сорока палаців” свого брата від свого ж чоловіка (все одно вони потім вбили один одного), перевіряти в записничці, коли саме це місто стало столицею Кримського Ханства, а через дорогоцінні камені у стінах з'явилася назва Гевхер-Кермен (“форт скарбів”), потім вичитувати написи на івриті на плитах старовинного караїмського кладовища долини Йосафата, дивитися з віконця старовинної в'язниці на провалля. Відволікався, але все одно емоційно розповідав, як колись тут колись сиділи ув'язнені литовський посол Лез, гетьман Потоцький, чверть століття царський боярин Шеремєтьєв та за сто років до того — близька людина Івана Грозного, опричник, головосіка, учасник лівонської війни, майбутній комендант Нарвської фортеці та, пізніше, Донецького городища біля сучасного Харкова Василь Грязной (все одно його цар-самодур не хотів його викупати, віддали після підпису миру, сидів довгих шість років, бо російська влада людей не цінує)...
А в голові все крутилася фраза невідомого чоловіка:
Головне — знайти свою стаю та заспокоїтися.
Цікаво...
#LiterLG
P.S. Нарву ми відвідали рівно за чотири роки по тому.----------------