Коли ся вертаєш додому, в тебе є фізичні речі, фотографії, емоції та спогади. Шляпа з божевільно духмяної соломи, що була затовкана до валізи, зім'ята, та втратила форму й об'єм, знов отримує свободу, розмочена у воді та відновлює профіль, ретельно обкладена книжками на підвіконні. Дивишся на неї, та згадуєш відпустку. Таке, не головне, не чудові фото, не щось особисте, не безкінечні різноманітні краєвиди та нереальні заходи сонця за небокрай. Ні, іноді згадуєш щось мале, неособливе, другорядне...
Острів Кіпр зустрів нас приємним густим теплим повітрям, новими ароматами, відчуттям стародавньої історії та водночас модернового прогресу. Часи, епохи та народи, вигадані та реальні пригоди тут ся перемішали та зробили те, що постає зараз перед очима. Колись саме тут Отелло питав кохану “Have you pray'd tonight, Desdemona?», цей острів завойовував та продавав сам Річард Левове Серце, тут будували чарівні античні міста, фортеці хрестоносців, британські імперські причепурені будиночки, грецькі ортодоксальні церкви, турецькі мінарети та величезні хороми циганського барокко для російськомовних. Автомобільний рух лівосторонній, якісні європейські та контрабандні японські автівки з правим кермом. Окупована північ та заборона на все турецьке на півдні. Навіть те, що в інших містах буде зватися “турецька кава”, тут є “cyprus coffee“.
Водій Андрій-молдаванин у звичайному “таксист-стайл” швидко розповів, як воно тут, що й до чого. Шана й хвала людям, які мають на всі складні питання прості відповіді. В Україні Андрій був би вже депутатом, мабуть. Ні, каже, кіпреоти доброзичливі. Кіпреоти, це ніби-то греки, але мова з домішками турецьких слів. Ну, і пОнти їх не люблять. Понти — то такі ніби-то справжні греки, як вони думають. Елліни, які також ніби-то справжні греки, зневажають пОнтів та кіпреотів, а мешканці Криту вдягають чорне та точно знають, хто справжні греки. Ось коли в Османській імперії був геноцид вірмен та понтійських греків...
В 1915 році, - швидко з заднього сидіння встряв наш десятирічний Нестор. Водій-Андрій аж шию ледь собі не скрутив, роздивляючись, хто там такий малий та розумний.
Дорога з чудовим покриттям та незвичним, немов у дзеркалі, рухом, несла нас крізь час та простір. Молдаванин продовжував розповідати історії, що не прочитаєш в інтернеті...
Потім якось незвично швидко ти звикаєш до різномаіття Кипру.
Справжню британську леді - Леді Еллен вперше ми побачили в меленькому старовинному ресторанчику на мальовничому пагорбі морського узбережжя. Дамі було років сімдесят, аж ніяк не менш, висока, струнка, з аристократичною спиною, слуховим апаратом, гучним голосом, трохи схожа на Каміллу Паркер-Боулз з невдалих фото. Кожного разу вона була з кимось іншим, голосно розповідала нескінченні історії зі свого життя, з життя свого чоловіка — полковника
Джорджа та з радіо ВВС. Вона після пари-трьох повторів прекрасного місцевого вина молодо посміхалася офіцианту, сідала за кермо та їхала шукати пригод далі.
Стільки британців в одному місці ми ще не зустрічали. Мені їх різка промова до вподоби, це ж не примітивне американське булькотіння. Оксані бритіши не дуже подобаються, бо дійсно, в кожного цього нейтів-спікера на лобі викарбовані слова Кіплінга Take up the White Man's burden , ну а ми, попри добру ідею, відповідно, для них не такі й білі. А хто нас зневажає, йде до біса. Оксана, як завжди, права.
Наприклад, леді Еллен, вказуючи на пузатого дядьку в чорних з золотом шортам щось впевнено розповідала сусідці по пляжному шезлонгу про угорську чомусь мафію. Так упевнено розповідала, що я б їй сам повірив, якби ж той пузан не був героєм наших рідних, українських, корупціїних скандалів та скандальчиків.
Світ не є логічним. Коли до нашого отельчику приїхали на відпочинок-реабілітацію десь п'ятнадцять душ британських солдатів (у цивільному, але по нетуристичному засмажені десь під сусіднім сирійським або іракським сонечком), то командир раптом підійшов до леді Еллен та вимовив вдячну промову про її покійного чоловіка. Що цікаво, вона потім знайшла добрі слова ї до його хлопців, що також підходили поспілкуватися. З ними, з військовими з ознаками посттравматичного синдрому, вона раптово стала зовсім притомною та нормальною, так би мовити, й розмовляла про війну. Цікаво, що інша жіноча неприкаяна частина отелю, що була помітно збуджена великою кількістю самотніх накачених хлопців, про війну з ними не розмовляла, навіть не хотіла знати, що й де воно таке є. Чомусь нагадало, як під час минулого візиту в Україну ми рахували людей, які говорили та НЕ говорили про війну. В нас зрозуміло, результат на табло, як то кажуть. А цікаво, що й як з цим там, за Ла Маншем?...
Крім британців, було доволі багато людей, які не заслуговують згадки про них та викуплену ними нерухомість, ну і нехай.
Серед інших відпочиваючих - дуже суворі дядьки з жорстокими очима, чарівними жінками та безличчю дітлахів були нами швидко ідентифіковані як наші, вкраїнські травматологи.
Балти на виїзді, як завжди, вдають з себе безсмертних та не носять капелюха, коли спека.
Коректна поліція, кладки яєць черепах, ретельно позначені на заповідному узбережжі, спроби розібратися в різниці shrimps та prawns (креветка — воно й є креветка), величне море навкруги, печери та скелі...
Дивишся на шляпу, що повільно висихає на підвіконні, та згадуєш щось таке, не дуже цікаве, другорядне, як оту леді Еллен...