Коли рано-вранці виходиш з роботи, то час йде ніби в зворотньому напрямку. Антисвіт. Всі йдуть тобі назустріч, всі активні, у всіх в очах клацають цифри арифмометру, рахуючи гроші.

Фак, тіки не кажіть, що без гуглу не скажете, що таке аріфмометр. Ладно, проїхали.
Всі навкруги активні, а ти фізично вижатий, як лимон, спав години три за добу, споглядаєш на світ як герой ДеНіро, що повернувся з В'єтнаму додому у стрічці "Мисливець на оленів".
Ви не дивилися Мисливця на оленів? Як..
Додому. Чарівне слово.
Дім, рідний дім - це місто затишку та життя, територія України, з якої ми розходимося вранці на закордонні заробітчанства та європейські штудії, і куди повертаємося відновлювати сили.
З роботи не слід їхати швидко. Можна, але не слід. Тоді весь негатив, весь бруд, кров та біль несеш додому. Якщо трохи пройтися, проїхати загальноміським транспортом, все зайве, нашароване за добу, відвалиться, і навіть можна бути знов полюбити людей.
Автобус везе з одних міських русифікованих нетитульнонаціональних їбенів, де робота, до інших, де житло. Маршрут не співпадає з головними ранковими потоками, тому автобус напівпустий. В нашого району дурна слава з дев'яностих та символ (не реготати) зелене серденько.
У навушниках грає музика, зараз це Eminem, Till I Collapse. Настрій такий. На слухання мов чи аудиокниги не вистачає концентрації, можливо, за півгодини розбалансований організм збереться та настроїть фокус, бо вчить завжди треба.
Дім. Місце в середині крейдяного кола. Вже не пам'ятаємо, яка це домівка, десята чи одинадцята. Може, дванадцята. Це ж не важко, задаток вніс, хату зняв, зубні щітки на раковину, чемодани під кровать запхав, дітей, що за якийсь диван деруться, разняв, папугу та гризунів розмістив, песику місце вказав, прапор на стіну, вайфай перевірив - і все, вас вітає нова домівка. Місце сили.
В автобусі воняє перегаром. Гратися в Шерлока, читаючи думки на обличчях пасажирів - нецікаво. Засинати - не можна, фейсбук читати - за добу тошнить вже, пальці сіпнулися, пригадав своєю пам'яттю дрібної моторики як цілий день складали розламані кістки докупи та щось різали й шили. Ні, такі думки треба гнати від себе. Про роботу треба думати на роботі, а вдома - про кохану, про дітей та інші одвічні цінності - батьків, мандри, Батьківщину.
Доїжджаю. Дім чимось схожий на турецький отель - декілька будинків у 5-6-7 поверхів, що оточують ділянку з яблуневим садом. Сад - це єдине, що лишилося тут від старої мануфактури та ситцевої фабрики. Люди живуть різні. Ввічлива доброзичлива пара геїв, від яких пахне дорогим парфумом, і навпаки, злий, як собака, але ще не до кінця спрацьований наркоман зі своєю емо-подругою та забуханими дружками. Радянського типу базарні тітки з доньками та онучками (чоловіки там не витримують), що хизуються своєю такою-собі-на-четвірочку естонською мовою перед сусідками. Багато собачників, яких не дуже привічає наша Віста. Шляхетна немолода вчителька. Нервові, загальноприйнятного тут мишиного кольору люди, що, як прийнято в Естонії, не вітаються й крайне неввічливо дивляться повз тебе. Доводиться кричати їм майже у вуха, чи не вчили їх здоровкатися. Всираються, але починають.
Таллінн маленький, і в мене є загальні знайомі з тими, хто живе поряд й не вітається, і мені розповідали, як нас сприймають. По-перше, типова ватна істерика через українство, бо там останкіно замість мозку, подруге, ми нікому не говоримо, що лікарі, але сусіди дізналися й все одно не вірять, бо ми "автівка не беемве". Ось, серйозно. Аж смішно.
Хто там в нас ще? Псих, що сидить у критому паркінгу на вкритій пилом машині та щось собі сміється, є афроестонці з філіпінцями, що їздять-розвозять на вєліках їжу, вони, доречі, вітаються. Є хіпстери, є студенти, яким батьки зняли квартири, є старі, яким зняли їхні діти, щоб батьківстки квартири в центрі здавати погодинно для фінських алко- і секстуристів. Вентиляція розносить по поверхах запахи їжі вдень та сморід ацетону вночі, коли сусід займається хімією, чим визиває в мене нехристиянські думки.
Палити в хаті чи на балконі не можна, лише у малесенькій скляній, схожій на трамвайну зупинку будочці на вулиці, де пахне різними видами тютюну та маріхуани. За естонською звичкою, на імейл постійно надходять листи з проханням слідкувати за сусідами та фотографувати, якщо хтось палить на балконі. Європа, стукацтво - в крові, що поробиш.
До пляжу - п'ять хвилин веліком, і скоро буде не просто дорога проміж гаражів, а дорога для розведення метеликів. Не вірите? Ви не слідкуєте за новинами Таллінну. Так, хто там сказав "відмивання грошей"? Шо ви отето вот?
Підходжу к дому. Сусідні старі дома, знайомий до кожної цяточки турнік, місце, де ховав у кущах гирю (вкрали першої ж ночі, і не надірвалися), мешканець з сусіднего дому, що не любить собак та наші новобудови, та якого вже двічі посилав на три букви бо задовбував. Чекає на третій раз.
Час все ще йде назад, але в голові просвітліло. Ранкова іділія.
Пам'ятаєте, про минулі домівки вже писав. Квартира мертвої дівчинки, до того про П'ять поверхів, згадали? Ні? Буває.
Люблю ранок. Люблю дім. Де б він не був. Люблю заходити у середину намальованого крейдою кола та бути самим собою.
Ми не живемо для роботи, щоб здохнути від перенавантажень, стресів та професійного вигоряння.
Ми працюємо, щоб мати можливість не на роботі про роботу не думати.
Дім.
Зараз поки що цей.
#LiterLG — з
Oksana Adamchuk
.