Нема початку
Сидимо якось втрьох - я, Оксана та одна дуже ввічлива немолода жінка, звати яку, скажімо, Тііна. Тііна має велетенський життєвий та професійний досвід, бачить всіх наскрізь, не приховує це, вміло гипнотизує, ніби обгортає вас неспішними м'якими розмовами, доброю напівпосмішкою, майже ненав'язливою турботою хитрої матері. Спадкова естонська відьма, коротше кажучі. Люблю таких, бо нема нічого легше за спілкування з людьми, які вважають себе розумнішими за вас.

Ми щось смачне та духмяне п'ємо (вже не пам'ятаю, чи то каву, чи то настій місцевих болотних трав). Тііна продовжує розповідати про своє улюблене тихе маленьке містечко, до якого можна приїхати, але з якого неможливо виїхати, бо затягує, про знайомих, про незнайомих. Ми тоді лише почали заробітчанствувати, я слухав та трохи перегравав з маскою "фальшива увага", Оксана палила та дещо відсторонено імітувала блонді-білявку. Дивитися один на одного нам потреби не було, чого тут дивитися, й так все ясно.
Розмова скаче від історії німця, що тут трохи попрацював, та єдиний зміг з цих болот вирватися й поїхати далі, до сучасної погоди. Взагалі, про того саксонця Тііна не хотіла розповідати, то я її трохи зкерував згадати, обережно, щоб не здогадалась. А потім сам перебив її своєю недолугою згадкою про погоду. Морози, все таке інше. Взагалі, коли нема про що розмовляти, балакають про погоду.
- Як жеж мені подобається така погода, - продовжує Тііна естонською. Бува, бігаємо, дітлахами, навкруги зима, заметіль, дід Мороз споглядає з лісу, завірюха, а ми тільки й виглядаємо, в кого вікна широко відкриті.
- Щоб тепло не втрачали? - питаю.
- Ні, - довольна собою каже Тііна.
- Може, угорів хтось, допомогти треба?
- Ні, каже, - і підмигує. Там КОНФЕТИ.
Тут мій внутрішній шерлокгольмс зламався. Лізти до вікна, чи шо?
А вона каже:
- Як у нас в місті хтось вмирав, то його виставляли в домі, вікна відкривали, щоб Мороз увійшов, та й всіх, хто зайде - пригощали. Я спеціально по місту взімку бігала, відкриті вікна видівлялася, - додала Тііна, задоволено посміхнулася та поплямкала своїми повними губами. В її очах відбивався вогонь чи то з каміну, чи то з іншого місця. Чи то так здалося?..
..
Вже на вулиці кажу Оксані: Той німець був насправді знаним мисливцем на відьом, тому й зміг вибратися звідси. І було це не десять, а сто десять років тому. Забуває вже стара.
Оксана красиво випустила в морозний нічний воздух тютюновий дим та зітхнула.
Він зміг, і ми зможемо. Вікна вона відкриті, ..., виглядала.
Нема закінчення
#LiterLG