Короткі історії

Яблука

Короткі історії

Всі знають, як має виглядати яблуня. Майже всі в дитинстві видиралися на її товсті гілки, щоб поласувати солодкими чи кислими плодами, хтось падав, хтось - ні, всі мають уяву, як виглядає квітучий яблуневий сад, яблуневий спас, знову ж, а маркером того, що сучасна людина вже помилково відносить себе до молоді, це спогади про нав'язливу пісню "Яяяблокі нааа снєгуууу" (ті, хто справді за віком молодий - не знають таке). Білий налив, антонівка, що там ще було, колгоспні крадені, зараз - вкриті воском голандські та зібрані дбайливими руками українських заробітчан дешеві (39 ойроцентів кило) польські яблука по європейських супермаркетах.

Ще зі спогадів та образів минулого пригадалося, як був одного разу на похорону в автентичному мальовничому селі на Полтавщині. Жарив спекотний серпень, закрита труна стояла під яблунею, стигли яблука падали з крони дерева вниз та гулко стукали по домовині. Поруч стояли столи, зібралося все село, а місцевий батюшка терпляче пояснював мені - міському тінейджеру-розумнику, чому в цьому українському регіоні хреста ставлять у ногах померлого, а не в голові, як здавалося прийнятніше. Бо прийде час Страшного Суду, ми будемо вставати з могил та триматися за хрест отак, - казав піп, та руками показав підтягування на перекладині долонями до себе. А через яблука, додав він, Господь розмовляє з нами та дає радість у нашому важкому житті. Він позіхнув. Чергове яблуко бамкнуло по труні та покотилося ніколи не стриженою травою.

Все, що ви знали про яблука, зазнає повної ревізії, коли вас доля занесе до благословенних країв Боденського, або, інакше, Швабського Озера.

Славетне Бодензеє, майже море, велетенське, оточене горами Дойчевельту (сучасних Німеччини, Австрії та Швейцарії) - це не тільки кораблі, рибальство, дирижаблі, пароми, монастири-клостери, маленькі поселення з власними рудзинками, розписані домівки та геометричні фігури фахверків, прогулянки вишуканими міськими променадами Констанцу й Фрідріхсхафену та недоторканними альпійськими фотошопно-зеленими лугами, прекрасна кава та фантастичне пиво у будь-який забігайлівці, смачні бретцелі та загальна атмосфера старомодного пенсіонерсько-дитячого парадізу.

Це ще й безкінечні лінії виноградників, що йдуть хвилями до самого небокраю та яблуневі плантації.

Про виноград - іншим разом, але чому саме плантації, а не сади? Навіть ми в Таллінні зараз живемо в новобудівлях, що швидко виросли рік тому на місці знищенной ситцевої мануфактури, але дбайливо зберегли частину звичного за формою яблуневого саду з кислими зеленими яблуками.

Коли бачиш із далечини ці яблуні на Бодензеє - не розумієш, що воно таке, що за небачану раніш породу вивів сумеречний німецький геній. Немов ялинки, конусовидної форми, десь на зріст як людина, не вищі. Висаджені у багатокілометрові ряди з ідеальним занудним орднунгом, інколи вкриті легкою сіткою від птахів, ці дерева просто обсипані великими червоними яблуками, так рясно, як гілка облепихи, наприклад, вкрита власними ягідами.

Така яблуня дає колоссальний врожай відносно діаметра крони з одного дерева, так само тут не застосовують химікати, лише відходи життєдіяльності свино-, овечо- та коров'ячих господарств (ми ж усі любимо найкращі в світі сири та інші молочні продукти з альпійського регіону, смакуємо свинячою рулькою та надягаємо бавовняні светри - тож, животне гімно йде на добру справу - на добрива).

Німці навіть написали стандарт для ідеального яблука (так, в міліметрах, грамах та з точним кольором за якоюсь шкалою). Тут наочно бачимо результат такого підходу. Яблука солодкі та смачнющі. Ні, не так. Ви ніколи (ніколи!) не куштували таких смачних яблук.

Тут проводять фестивалі яблук, коли саджають людей на причеп до трактора та возять фермами, тут готують бомбезні яблучні штруделі, сидр та яблуневий шнабс на сорок обертів.

Тут нема де поставити домовину під яблуню, бо гілки з плодами до самої доглянутої, постриженої та підметеної землі, але тут виглядає за честь померти та піти добривом для ідеального німецького яблука.

Їдемо з Оксаною, поглядаємо на ряди відблискуючих на сонці чербонобочких яблук. Співають птахи, жовтень добігає свого кінця, мов пелюстки сакури де-інде повільно падає жовте листя, сонечко сяє, десь унизу синіє дзеркало Швабського моря - Бодензеє, за ним - нерівна лінія гір розмивається примарною лінією хмар.

- А ти на трасі колись кукурудзу ламав? - питає, і дивиться хитро.

Мовчу. Сам про те саме думаю. Чи справді зупинитися?

- Не можна, кажу. Це не пряма відповідь так, чи ні, й ми обидва це розуміємо.

- Хіба що стану на хвилинку, сфотографую, - кажу, й уважно дивлюся в дзеркала та навкруги...

Цікаво, якщо справді через яблука з нами розмовляє Бог, чому вони в нас такі різні?

Можливо, відповідь у самому питанні.