Якщо заглушити мотора автівки та трошки посидіти, можна почути голос вітру. В листопаді тут вітер той самий, з анекдоту, що гне арматури за вікном. Машина стоїть на великій парківці перед магазином, ураган реве з усіх боків, навіть не зрозуміло, з якої дме більше. Автівку трохи гойдає під його поривами. Прапори намагаються зірватися та улетіти кудись за вкрите сивими хвилями суворе море, а дріт, що тримає прапор, зі звуком ліжка молодих студентів тарубонить по своїй щоглі.

Інколи є вільні дні, коли декілька годин поспіль не треба нікуди поспішати. Таке буває не завжди. Ми взагалі намагаємося кожні рік-два-три роки докорінно змінювати себе, своє життя, оселю, роботу. Зараз так. Це не погано й не добре. Просто так є саме зараз. Як казав майстер Унг Вей, “Ти цінуй те, що є, бо саме зараз життя твоє”.

Сидячи в автівці, можна погратися склопідйомниками. Залежно від розміру щілини, якщо зовсім трішечки відкрити, шквальний вітер надува різну мелодію. Прохолодний воздух починає кружляти салоном автівки та розгойдує тризуб, що на синьо-жовтій стрічці вісить на дзеркалі. Інший маленький прапорець на лівому плечі. Діє у ватному Таллінні як свята вода. Викликає корчі, страх та жах. Мені бува дуже прикро через це, але рабів до раю не пускають.

Треба писати. Восени, взимку, навесні. Влітку. Хто зна (Хтось наверху точно зна!), чи вистачить сил, посидючості та кави дописати два романи, три оповідання, дві статті, що у роботі ось прямо зараз. Плюс літпроект на двох (так, так, бачиш — працюю). Дешеві відмазки, що в мене лапкі, робота, сім'я та вивчення мов — не повинні навіть вголос промовлятись. Цікаво, що моя оця параллельна основному реальному життю творча робота зацікавила з конкретними наслідками людей на іншому боці земної кулі — в Америці. Там друкують мої твори, а наші, рідні, патріотичні українці інколи реагують на це трохи дивно — з ревнощами та істериками.

Зупинись. Думай. Думай про життя, про близьких, про минуле, майбутнє та сьогодення. Пам'ятаю, як давно, років десять тому, коли працював на п'яти роботах одночасно, ще дома, в Україні, інколи заскакував хвилин на п'ятнадцять десь о десятій ранку додому, коли там нікого не було, витягався на диванчику стрілочкою на спині, та просто лежав. Думав. Звичайно, песик стрибав поряд та намагався лизнути в лице, збивав медітативний настрій.

Ось і зараз. Завжди треба задавати собі питання — навіщо. Навіщо це, навіщо те. Навіщо їхати, чому не їхати, чому міняти, чому не міняти. Відповіді не завжди з матеріального світу, не завжди логічні, не завжди зрозумілі. Добре, якщо правдиві. Сам із собою відвертий. Можна поставити питання іншим словом, грубішим. Навіщо ми тут? Що ми тут робимо?Нафуя? Оте саме слово буде тоді й запитанням, й відповіддю, роздумливим ствердженням. Нафуя ми тут? Нафуя ми тут...

Минулого року з Божою поміччу написав декілька великих оповідань — про Руду Йоханну, про неї ж під ім'ям Есперанти, про Василя Вишиваного, про молодого Булгакова та однорукого піаніста, про мисливця на відьом та про Йона Ланкастера Флемінга. Як завжди, творчість завжди непередбачувано повертається до автора, але то - особисте. Цього року більш часу пішло на інші справи. Знову ж, дітям Батьківщину показали, проїхали 2500 км. Прощаєтеся з Україною, - спитали тоді нас, й мороз по шкірі. Емоційна сфера з квітня ходила бурхливими хвилями від неосяжної мудрості нашого народу та конкретно його непередбачуваних 73 відсотків. Коли накривало занадто сильно, пригадував, що по Естонії взагалі Бойко переміг, тож, бува й гірше. Писав менш. Яскравий приклад та головна ілюстрація року — оповідання з красномовною назвою “Псих”. І це при тому, що таки дописав великий художній твір про Лорда Байрона та його поему “Мазеп(п)а”.

Вітер ззовні підсилився, підхопив та перевернув догори дригом якусь рекламну конструкцію. Десь з трескітом впала гілка дерева. На балконі дому десь праворуч билося об стіну залишене без нагляду крісло-гойдалка. Смішно. Крісло з іншого сезону року. Немов як в серіалі. Інший сезон. Інші актори та сюжет. Інше небо й інше сонце.

Поміхнутися, та завести мотор. Вітер настільки реве навкруги, що звук двигуна йому не заважає.

Яка чудова погода. І це ще не зима.

Заплющити очі, побачити дзеркало тірольського озера Планзеє в оточенні божевілля фарб та казкових гір, вдихнути, видохнути, відкрити очі.

Зчеплення, передача, газ, поїхали.

Там, де стояла автівка, ураган продовжував кінематографічно ганяти осіннє листя та порожні пакети. Ураган щось каже, треба лише почути.

Лише одна осіння мить, що їх таких у кожної людини безліч...