"Бориспіль" не спить. Гуде.

Якщо черга на реєстрацію лається, складається з однакових неприродних жіночих облич з перенаповненими губами та вже піддатих молодикуючих пузанів, то це наші літять в Шарм-еш-Шейх. Якщо з невисоких темно-русявих заробітчан - летитимуть до країн Балтії. Якщо переважно араби з турками - то на Франкфурт, куди ж ще.

Стоїть ялинка. Щось довгенько. Українці полюбляють свята. Тобто святкувать.

Маски можна не носити лише біля кав'ярень. "Не біля кав'ярень" їх носять також лише на підборідді. Кава дешевше, ніж в Таллінні, але дорожча, ніж на Хрещатику. Третій раз підходжу посидіти тут трохи.

Дівчина-бариста Катерина привітна, відповідає українською. В нетрях її кіосочку сидить милий хлопчик Вася, на столику тихо грає колонка JBL Go2, щось україномовне про кохання.

Періодично крокую терміналом. Я звик не спати. Воно, звичайно, здоров'я не додає, навпаки, забирає, але звичка є звичка. Людям важче, також вночі кора мозку втрачає контроль над підкоркою, та люди стають тими, кими є. В очі скрізь лізе звична місцева постколоніяльна зухвалість, марнослів'я, неорганізованість та непрофесійність, й лише величезна любов до країни буквально примушує бачити ще й плюси. Наприклад, поліціянти тихенько регочуть з відео в телефоні,  дівчата на інфо-деск одна одній плітуть косички, а прикордонниця поряд смачно низьким голосом майже наспівує подрузі "Завтра Леся прииийде, буде мене в блооондуу крааасіііть".

Здоровезні дядьки-митники обережно доповідають телефоном комусь поважному, як щось знайшли та когось затримали. На дистанції від них стрибає, як коник, хлоп з типовим обличчям депутата останнього призову, в селфі-позиції тримає свого айфона та візгливим зриваючимся голосом дикторки канала г+г верещить "я веду свою трансляцію... мене, громадянина України, ось ці... не пропускають...". Дихалка в пана поганенька, до кінця раунду точно не дострибає, а кому потрібна його трансляція о другій години ночі - не зрозуміло. Лайк та репост, в опчєм.

Горласті українські жіночки в обтягуючих спортивних костюмах з бльостками керують чергою, своїми бубонілками-чоловіками, істеричними дітьми, митниками та прикордонниками. Характерно, ті всі їм беззлобно відгавкуються (навіть діти), що в багатоголосній сумі відтворює в мініятюрі весь неповторний північночорноморський скитсько-амазонсько-половецький хаос, формуючи автентичний дзен козака Мамая в окремому замкнутому середовиші під стендом героїв АТО/ООС.

Дівчина-бариста Катерина вже не така весела. Перейшла на близький до мого степовий суржик. Вона з напругою дивиться, як її Вася йде в неспокійні нетрі терміналу під ручку з Колею з сусіднього конкуруючого кіоску. Навіть зі спини можна побачити, що між Катериною та Миколою Вася обирає Колю. Катя підключила зарядку до колонки, врубила Бумбокс ("вахтерьі"). Сумує. До Каті тим часом під'їхав на моторизованому інвалидному возику Томас, та почав довго (видно, добре відрепетована промова) та обережно непоганою англійською пропонувати бізнес-пропозицію. Катерина, як не дивно, до пропозиції відноситься з цікавістю, оглядає пана, кидає погляди в бік, де зникли Вася з Колею, а також з підозрою на мою потилицю (я сиджу спиною, але знаю/відчуваю, куди вона дивиться).

Знов намотую кола навкруги третього поверху. Посидіти в дальньому закутку трохи, не все ж біля кави. Ромська діаспора починає кружляти навколо мене, оцінюючи сумку. Це так мило. Останнім часом в Україні я в режимі "сірої людини", непомітної, кольору землі, що розтрощується колесами запаркованих де не можна автівок, тому приємно, що хоч хтось звертає увагу. Зову їхню жіночку, кажу їй ті дві-три привітальні фрази циганською, що пам'ятаю, вибачаюсь, що нічого з тієї сумки їх не зацікавить, та прошу принести мені з он-тієї будочки снікерс. Даю їй купюру. Пауза, але систему зламано, роми від мене пішли, їхній хлопчик чесно приніс мій снікерс та решту. Залишки шарму ще діють, виявляється.

Дівчина-бариста Катерина знов в романтичному настрою, але трохи здивована стрімким плином життя. В її будочці сидить Коля, який розповідає їй, який він молодець, що тепер він буде тут, а Вася там, що в них (Колі з Васею) не склалося, а в них (в сенсі, в Каті з Колею) ось прям від цієї хвилини буде велике світле взаємне почуття. Катя знов українською відповідає щось різке, але з колонки JBL поганий політик Славко пронизливо та красиво закликає "обійми", що Коля сприймає вірно.

Катя коректує положення коліних рук та робить мені хтозна яке капучіно з корицею за цю ніч.

Чувак-пострибунчик з трансляцією задрімав на сидінні біля туалету.

Маломобільна людина з бізнес-пропозицією чипляється до позіхаючої дівчинки в ювелірці.

Жінки задумливо пшикають духами на паперові стрічки-тестери, їхні чоловіки зло дивляться на цінники та несміливо в бік стелажів з підозріло однакового кольору різноманітними пляшками віскі.

Наркокур'єри переховуються від службового песика, розумний собака чхає біля надуханих тіток. Тітки вже стомлено кидають одна одній аргументи "Ти дура, в твоєму місті навіть трамваю нема, село" та "А яка така в твоєму селі найкраща в світі косметологія, якщо в тебе президент такий".

Єгипетська черга з некрасивими губами передбачає тілесні радощі, балтийська чекає на працю.

Дівчина-бариста Катерина розповідає солидному грузину про зберігання хамону, непомітно вмикаючи через колонку JBL Go2 Ніно Катамадзе. Коля перебиває Катю, майже хапаючи горця за руки. Ох, не буде в них з Катериною нічого. Хоча...

Я думаю одночасно про Оксану, дітей та життя на декілька країн, згадую, як місяць тому йшов пішки з Жулян до Південного та в іншому місті від Ринку до темнуватого місцевого аеропорту, п'ю каву та чекаю того, на що чекаю.

Колонка JBL Go2 раптово починає грати Вагнера.

Термінал ніколи не спить.

Гуде...

#LiterLG