Місце дії не розкривається, допис з-під радарів.
Лійзі - наша колежанка, хірург. Вона швидка, конкретна, малоемоційна на роботі. Як і всі в розвинених країнах ЄС та НАТО, на відміну від України, на роботу вона приходить робити роботу. Не балакати, не пити годинами каву, не спілкуватися про дурниці з колегами, не думати, як наїб@ти ближнього, не будувати особисте життя, не брати відразу лікарняний, не користуватися пільгами. Жінки від чоловіків не відрізняються, службові романи - рідкість, як економічні успіхи Зеленського, жодної дискримінації жінок через стать нема, словом, фемінізм давно переміг та його забули за ненадобністю. Як в усіх високотехнологічних професійних спільнотах, питання міжстатєвих відносин на роботі, як правило, не підіймаються. Для цього є місця та час поза територією праці. В кого цей час є, звичайно.
В Лійзі вільного часу нема. Крім лікарні (двох лікарень, щоб бути точним) вона працює в збройних силах своєї країни. В Лійзі є син, батьки та кіт. Іноді є час поспати більш за 7 годин поспіль, пару разів на місяць, словом, звичайне життя відповідальної громадянки.
Зійшлися ми через філософію відношення до роботи - швидко та до кінця вирішувати питання, не залишати хвостів, не триндіти зайве, сухо та стандартизовано дотримуватися стандартів, алгоритмів, усіяких англомовних абревіатур-послідовностей та швидких таблиць оцінки стану та конкретних патологій, любові до ATLS (Advanced Trauma Life Support) та інших подібних курсів. Робить - це ж не в фейсбук писать. Психопат не може бути професіоналом, як казали в одному фільмі. Додам, високоемоційний та емпатичний хірург також довго не проживе. В медицині неможливо не мати ускладнень, не допускати помилок, й тому приймати кожну невдачу близько до серця - прямий шлях до інфаркту та інсульту.
Лійзі, як і ми, фанат теорії вишколів: щоб навчитися чомусь, треба витратити свій час, гроші, поїхати до спеціалізованого навчального центру чи організувати теоретичні онлайн-уроки, взяти від того все, потім повернутися та впровадити отримані знання та навички в повсякденну практику. Так ми вчили наші мови, окреми медичні навички та все інше. Ця теорія має принципові протиріччя з поширеною в Україні практикою носити за професором проектор та писати псевдонаукову маячню, повторювати "в нашому відділенні завжди так робили", вчити англійську десятиріччями, переносити випадаючі на вихідні свята на наступний понеділок чи не вміти/не хотіти за вісім років війни з росіянами вивчити українську на необхідний для нормального спілкування рівень В2.
Черговий раз Лійзі прийшла на роботу якась не така, як завжди. Незвично для ней трохи зам'ялася, але потім почала розмову, уточнивши, що в тому, що вона розповість, немає військової таємниці. Це звучало... поважно. Їхня країна, точніше, їхнє МінОборони, передає Україні мобільні госпіталі (чи мобільні шпиталі, я хз як зараз правильно, головне, шо робе). Згідно з теорією вишколів запросили групу українських військових медиків до себе, навчати.
Лійзі розповідала ніби з подивом, але ледве помітний рум'янець на щоках дозволяв думати й про інші причини. Вони, вони, вони завжди сміються, каже Лійзі. Вони ж прилетіли прямо з бойвих дій. З вашої війни з Росією, - правильно формулює Лійзі. Вона знає про нас трохи більше за фейсбук, тому говорить вільно. Вони регочуть, - схвильовано повторює ще раз. Я їм розповідаю, вони роблять розумні обличчя, потім сміються, потім знов посміхаються. Я кажу, цей ультразвуковий скальпель одноразовий, вони кажуть, що все, що в нас одноразове, в них багаторазове. Вони... Вони роблять мені компліменти! - випалює вона в нас, та часто й глибоко дихає красивою груддю під больничною унісекс-уніформою. - Я їм про апарати, про обладнення, про баллони, про алгоритми - а вони мені шоколадки дарять. Квіти! Конфети. "Шальєенаа бджжжількаа", - старанно вимовила Лійзі, чомусь відвернулася до вікна з вологими очима, зглотнула та почала сморкатися, що видавало нервування. Один з них тебе знає, "Серхій" звати, або "Сьєрий" - за новими правилами транслітерації передала привітання Лійзі. Казав, ви познайомилися, коли ти ще в Естонії працював. Доречі, чому вони спілкуються між собою странною мовою, як ви з Оксаною? Це не чиста українська й не російська, це мікс, я ж чую, в нас був короткий курс російської (Так, підтвердив я, це "суржик"). "Сьуурджіік", записала Лійзі до записничка в телефоні.
А курс російської, щоб полонених допитувати? - питаю.
- Допомогу надавати, - холодно відповідає Лійзі, потім дивиться на Оксану, що впіввуха слухає, швидко клацаючи щось на комп'ютері в робочій програмі. Продовжила:
- Там серед них є одна жінка, вона, доречі, теж сказала, що читає тебе на фейсбуку. Так вона, як Оксана, завжди з нафарбованими очима та з помадою. Помадою під маскою. Це що, обов'язково? І я не знаю, коли вона встигла, але вона пригостила мене вашим "борштч", що спеціально принесла в термосі. Це так... смачно. Це так... незвично...
Лійзі встала, вирішила піти, бо й так забагато слів на сьогодні, робота чекає. Від дверей повернулася: Якщо буде потрібна допомога, й це не буде складати нашої військовлї таємниці, вас можна запрошувати для допомоги? Переклад з медичними та менталітетними особливостями, комунікація? Серхій сказав, ти вже колись...
- То військова таємниця, перебиваю її зі сміхом. Так, звичайно можна.
Лійзі кивнула, потім тряхнула головою, й вийшла.
Оксана, не відриваючися від друку, каже: Розбудили в Лійзі жінку.
А то професійність, таємниці, протоколи...
Шалена бджілка.
Рошен.
Компліменти
#LiterLG