Це був не я.

Є одна риса, яка дуже заважає жити, з якою постійно борюся та яка все ніяк не щезне - постійно обертатися назад, жити у спогадах замість того, щоб сконцентруватися на майбутньому. Хоча, хто зна, може це допомогло лишитися самим собою, звичайним "хлопцем з Дніпра", й не перетворитися на втратившего коріння звичайного емігранта, такого собі "посереднього європейця". Добре це чи погано, ще не ясно.

Того дня чомусь зранку згадував, як було мені років, думаю, п'ятнадцять, йшли ми кудись зі старшим за мене родичем, й тут до нас вирішили доколупатися старі, дореформені патрульні міліціянти. Менти, коротше. У власній їм хамсько-биковській манері щось там вимагали. Я, не буду брехати, злякався тоді, й радо вивернув би кармани, аби швидше все скінчилося б, але родич здивував. Він відповів їм різко, можна сказати, жорстко, та вигляд мав такий, що зараз вдарить. Я тоді злякався ще більше, бо фантазія намалювала бознашо, але з тих молодих мусорків немов випустили повітря, вони здулися, щось пробубніли та відстали.

Але спогади мої перервалися, я згадав, що знаходжуся на роботі, далеко від Дніпра, й я вже не той молодесенький хлоп зі спогадів, а на чверть сторіччя старший.

..На каталці кричала й істерила відносно молода жінка. Якщо ви не бачили людину у стані гострого психозу, то ви ніколи не повірите, скільки сил можуть ховатися у невеличкому сорокакилограмовому тілі, прикутому наручниками до каталці. Її привезли розгублені колеги (треба відмітити, що вона була у формі одної з охоронних агенцій). Наші лише готувалися ввести заспокійливе, як вона побачила мене, та закричала: Ти! Це був ти!

- Це був не я, - відповідаю машинально, оглядаючи її руку. Її тримають декілька людей, укол ще не подіяв. Вона намагається когось там вдарити ногою та забрати від мене свою закривавлену руку. Але продовжує кричати: Я тебе й в масці впізнала!

- Це був не я, - так само байдуже продовжую я. Колектив навколо посміхається. Жінка трохи слабшає. Наші дівчата про всяк випадок "стріляють очима" у бік кремезних співробітників охоронної агенції. Хлопець, що тримає ногу жінки, хоче щось сказати нашій медсестрі, думає, а потім говорить, показуючи на майже розіп'яту фігуру своєї колегині: Вона раніше в поліції працювала, а потім до нас перейшла. Сьогодні чомусь дах зірвало.

- Так, в поліції! - викрикує жінка, але так сильно вже не виривається. І це був ти! (дивлячись на мене) Я тебе зупинила на дорозі, а ти!!!..

- Це був не я, - знов спокійно відповів я, розмірковуючи, зашити ту рану на руці прямо тут, у коридорі, та хай їде собі до спеціально навчених колег, чи у нашій спеціальній кімнаті.

- Це був ти, - вже не криком, але дуже злим голосом каже жінка, буквально пропалюючи мене поглядом. В її очах вся злість на (білого гетеросексуального слов'яномовного чоловіка... все закреслено!) на загальну несправедливість всесвіту, яка чомусь сконцентрувалася на моїй скромній персоні.

- Це був ти, я зупинила твою автівку, - демонічно шипить. - Бо ти їхав 57 кілометрів на годину там, де дозволено їхати п'ятдесят! І ти сказав, що я їбана коза, яка біжить через три ряди як скажена!

- А доктор Гліб міг таке сказати, - пробурмотіла прибиральниця, яка розлючено терла хайтековою шваброю сліди травневих злив на нашій блискучій підлозі.

- Це був не я, - в сотий раз стомлено сказав я та почав керувати, куди й як її відвезти, щоб я спокійно зробив свою роботу.

Жінка вже заспокоїлася та дивлячись у стелю, продовжувала свою злу розповідь. - Я тобі тоді кричала, що на мені поліцейська форма, що ти повинен це поважати, що ти повинен боятися, що тебе треба знищити, бо такі як ти - це зараза, бо всі повинні боятися поліцейських, боятися!... 

Її повезли до більш придатного приміщення, людей біля жінці поменшало. Робота з живими людьми у стані постійного взаємного стресу трохи зменшує емпатію співробітників та бажання вислуховувати довгі промови, тож, колеги більш думали про те, як знайти пару хвилин попити каву та збігати під дощ з цигаркою, ніж про хто там кого і де ніби-то зупиняв.

- Це був не я, - знов таки наполегливо відповів я, слідуючи за каталкою.

Охоронець, переминаючись з ноги на ногу та чомусь червоніючи, розповідав медсестрі, яка з діловим виглядом також чомусь не йшла, а затрималася біля шкафа.

- Її сьогодні теж якийсь з цих, понаїхавших будівельників, козою обізвав. Хохли..

Різко повертаюся до нього, й голосом свого родича зі спогадів повільно та розбірливо, по літерах кажу: Українці.

Пішов працювати, дама чекає жеж. На ходу дістав телефон, почав писати Оксані: "Ти не повіриш, я ж казав, ми ще зустрінемося з..."

#LiterLG