У далекому 2010му році до мого рідного Дніпра приїжджав московський главпіп Гундяєв, він же "япончік 2.0", він же "патріарх-кіріл-фотошоп-годинник". Зустрічали його із радянсько-шароварним пафосом, руськомірським поклонінням пам'ятнику "героям оборони Севастополя", морячками Дніпровської флотилії, відвідуванням-інспекцією стратегічно-важливого "ПівденМашу" та обов'язковою літургією в Преображенському Соборі.

Своє місто я, насправді, обожнюю міцною любов'ю провінцияла. Того року десятирічне літературне прокляття, коли я не писав, ще було в дії, але можна було знайти у щільному графіку своїх п'яти робіт, навчання та сім'ї трохи часу повештатися гОродом, позайматися прикладним людинознавством. На всю область знайшлося тоді тридцять людей, які вийшли на мітинг (і були пов'язані міліцією) проти візиту ворожого Патріарха з лозунгами, трохи випередившими свій час. Весь інший міський пейзаж був щільно заповнений міліціянтами у формі, міліціянтами у цивільному, потасканого виду дівчатами з однаковими відеокамерами з групи зовнішнього спостереження, есбеушніками у погано підібраних сірих костюмах, росіянами з нетиповою вимовою, що імітували "корєнних днєпропєтровцев", покликаних міліцією на понаднормову роботу уголовників-стукачів та уголовників з "прес-хат", простих, так би мовити, злодюжок - кишенькових "щипачів" та інших, що продиралися крізь натовп, завжди дивлячись кудись убік, а також типових богомольних бабць невизначеного віку, міських божевільних, та інших глядачів. Можливо, ідентифікував я далеко не всіх, бо то не є моя робота.  Також поганим симптомом для майбутнього нашого міста була поява "кізяків" - якіхось ублюдків у псевдоісторічній формі, якіх намагалися контролювати наші спецслужби, але звідти жахливо стирчали росіянські вуха.

Попереду, вистрибуючи з штанів, був виводок майже однакових "костюм-кроватка-пузо-комсомольські очі", з тих, що лижуть будь-якій владі, від мого медичного Вишу також. Ближче до огородженої територій весело спілкувалися той, хто потім роздавав антимайданівцям у будівлі Обласної Ради утикані цвяхами бити 26-го січня 2014го року, той, хто був мером міста, коли 8го травня 2013го дніпропетровські спортсмени-титушки жорстоко били ходу за День Пам'яті, та той, хто грів себе місце віце-премьєра України, й мав у планах стати прем'єром, а року до 2020-го - й Президентом України, або ж гауляйтером від росіян, бо до того те криворізьке щястячко старано готувалося.

Окремо серед натовпу виділялися поодинокі обличчя, що випадали з загалу - сувора мовчазна мармиза представника юдейської частини міста, праворуч азербайджанська, далеко ліворуч - вірменські діяспоряни. Інтелігентно кашляв у платочок якийсь європеєць (бозна від кого), біля мене посміхався світлою посмішкою знайомий по головній моїй на той час роботі францисканець у справжній рясі.

- Це ж скільком людям ввечорі звіт писати, - кажу йому.

- Так, звичайно, - кивнув він, продовжуючи привітно роздивлятися, як колона особистої охорони Патріарха у зелених сорочках, з навушниками, всі однаково рум'яні та плечисті, вишикується вздовж сходів, від фойє готелю до лімузину. Цікаво, що та як саме він напише про охоронців, та чи можна йому писати те, що про них припустив я?

Помовчали, бо я помітив та відігнав туберкульозного злодюжку, що тихесенько націлився на мою кишеню (прошепотів йому, що "у лєпіли крисячіть - западло", пробачте), натовп колихнувся тудой-сюдой, бо Гундяй вийшов (а Вілкул став такий своїм широким обличчям просвітлений-просвітлений, як на пізніший світлині з росіянським байкером) й прочиргикав до чорної неаскетичної автівки, де охоронець повторив атракцію зі складною антенкою на макитрі. Автівка поїхала, виводок зеленосорочників гуськом побіг за ній, люди почали розсмоктуватися.

- Я буду сьогодні молитися, - сумно додав францисканець, припинив посміхатися. - Молитися за Україну, серед іншого. Її чекають важкі часи.

- Та які там важкі, - храбрився я.

Францисканець неквапливо подивився праворуч. Додав. - Ти був правий. Сьогодні в усі боки світу полетять багато звітів, й за Україну будуть молитися не тільки у Ватикані, але й в Вашингтоні. Подивився ліворуч. - В Тель-Авиві. Позіхнув, збив дрібненьку соринку з мого плеча. Додав ще, -В Костянтинополі. Треба нам всім звернутися, щоб Він там почув нас, грішних.

Розпрощалися.

Пройшло більше за десять років.

Таке враження, що люди того вечора не дарма писали свої звіти.

Бог почув.

#LiterLG