Іноді Україна передає нам вітання цікавими співпадіннями.  Ви там обговорюєте якусь малолєтню пІzду з варениками замість верхніх губ, а Всесвіт нам в реалі дарує щастя бачити таку саму. Але ж поєднання професійної деформації та наявність двох синів несподіванно навіть для нас призводить до неочікуваних висновків. Ще раз нагадаю, за нашою класифікацією мами хлопчиків та мами дівчаток прилетіли на Землю з різних планет, і дивно, що одна одну ще не повбивали.

Заїжджаємо на заправку. Вона маленька, вузенька, та ще й так розпланована, що проїхати можна лише в один бік. Естонці дисципліновані, тож назустріч руху там хіба я іноді проїду, але вночі, коли нікого нема. Но шо з мене взяти - я в те росіянське мракобісся про "чужий монастир та устав" ніколи не вірив, бо життя в нас одне, що би там кришнаїти не опонували. Попереду носом до нас стоїть щось чорне, японське та велике. Назад здати воно вже не може, бо там перешкода. За мною вже стоїть ще один, теж заправлятися, а вони вперті, якщо їдуть правильно, й на поступки не йдуть, навіть, якщо аварія буде. Ок, почекаємо. Не моя війна, не моя проблема.

Оксана весело коментує хлопця (дедуктуємо - того горе-водія), який у прозорому, як акваріум, магазинчику бере каву та розраховується за пальне. В її декількох словах виражене несхвалення його ідеально підголеній бороді, зачісці та навіть накачаним біцепсам під моднявою курточкою.

Також обидва помічаємо, як з пасажирського сидіння хтось емоційно жестикулює та навіть намагається артикулювати щось. Видно, насамперед, величезні огидні губи.

- Це нам, мабуть, семафорить.

- Мо, по телефону розмовля? Отим самим ротом?

- Та нє. Дивись, вилазить.

Дівчина з губами виходить зі своєї машини та йде до нас. Нам вже весело, яка-ніяка, пригода для сонного міста.

- Цікаво, - кажу, - биковать почне, чи культурно звернеться? - цікавлюся в Оксани. Та знизує плечима. Ми маємо двадцятирічний професійний досвід спілкування в конфліктних ситуаціях, тож, одного слова співрозмовника досить для десяти-п'ятнадцяти висновків.

Баришня щось розмахує руками біля нас, говорить. Опускаю скло. Вона розуміє, що до того її не чули, починає щось повторювати про те, хто куди заїхав, як заїхав, що їм виїжджати і тому подібне. Гігантські губи розтягнуті по обличчу більше, ніж того потребує здоровий глузд. Краєм ока бачу, що Оксана також з цікавістю приглядається до цієї особи жіночого полу. Зламаний колись давно ніс, майже непомітні, але наявні шрами на чолі, скулах, на тих самих губах. Манери повії з досвідом, яка намагається вистрибнути з професії, але професія не виходить з неї. Нічого поганого в тому, звичайно, нема. Всі ми маємо гріхи.

Перебиваю її потік, спокійно вимовляючи зрозумілою їй інтонацією: Скажи тому (ледве киваю назад) хай здає, випущу.

Вона розуміє, бо повії добре розуміються на чоловіках, бачать, кому можна морочити голову , кому ні. Йде до задньої машини, й там вже за хвилину розмовляє не як зі мною, а хамським тоном. Психологиня жеж.

Тим часом Оксана посміхається й каже: Хлоп її з магазинчика робить вигляд, що не бачить, й навмисно затримується. Ссслабак.

Задній, нарешті, погоджується від'їхати, хлоп з магазину виходить, роблячи вигляд, що він крутий, як його барбершопна борода дровосіка. Баришня йде до нього скаржитися. Її хода й манери знов нагадують про километри пропущених через себе фуїв, хлопкць трохи нервово на нас дивиться.

- Ну, ну, - кажу Оксані, ну чо він стоїть, ну хлопець жеж, хай підійде, рявкне хоча б. Ну...

- Фуй там плавав, - відповідає О. Це ж Таллінн, вони всі малохольні.

Моя жінка права. Хлопець уважно подивився на мою фізіономію, останнім часом схожу на мого нового злого собаку (не ми обираємо собак, а вони нас обирають), та вирішив звести все до жарту, та типу комічно з нами розкланявсі. Дівчина подивилася ще раз на нього, кинула уважний погляд на нас, й сіла назад до свого сидіння.

Роз'їхалися.

Про головне тут все зрозуміло. Хлоп - місцевий, викоханий "естоноземелець", як вони кажуть, залюблений у запорєбриковий Пітер російськомовний єврогромадянин. Гламурна тренажерна зала, зрідка легкі наркотики, борода. Все як завжди, типово та скучно. Вона - немісцева бл@дь, що вчепилася в хлопця й збігла з того Пітєра.

- Пропав хлоп, - каже О. - Оця "лавіла-на-губи" ніколи не відчепиться. Ну, три роки смоктати буде, як мінімум, щоб громадянство отримати, як всі.

- Аби її більш ногами по єб@лу не пиздили, - кажу. Ти ж уявляєш, скільки вона за життя вигрібла. Теж жалко, жива людина, все ж таки. Тут хоч поживе спокійно трохи.

- Цей не буде, - відповідає О. Наступний буде, як заскучає.

Помовчали. Але думали про одне й те саме.

- Де, як в цій Європі наші сини навчаться блядів нафуй посилати? Навіть Амстердам не навчить. Бо така з нього штани зніме, робочі губи трубочкой згорне - і все, пропав пацан, - майже одночасно промовили.

Ще помовчали. Заправка десь позаду, Оксана красиво видихає цигарковий дим у вікно, за склом автівки травневі плюс-вісім падають до плюс-сіми. Кава-капучіно в шершавих паперових стаканчиках смакує добре. Десь кричать чайки-мартини.

- Де навчиться, де навчиться, зрозуміло, де.

- Зрозуміло, де, - кажу.

- Зрозуміло, де...

#LiterLG