1716 рік. Європа. Гамбург.

Шість тижнів... Шість тижнів — це півтора місяця, або сорок дві доби. Це тисяча годин. Якщо бути точним, тисяча вісім. Годин.

Тисяча чи тисяча вісім? Чи є різниця, або така маленька, що можливо цим знехтувати?

Різниця є, якщо тебе б'ють.

Його катували шість тижнів. Били.

Його били шість тижнів на території російського дипломатичного представництва у вільному імперському місті Гамбурзі.

Шість тижнів місто жило своїм звичайним життям, а дипломати Швеції, Австрії, Англії, Франції, Голландії, Іспанії та самого Гамбургу писали витончені ноти протесту, звертаючись до росіян з приводу звільнення однієї людини. Московити тими нотами підтиралися, як завжди. Торговля спокійно йшла далі.

Стоп.

Трохи відмотаємо назад.

Андрій Войнаровський, син шляхтича Яна Войнаровського та Олександри Мазепи, рідної сестри великого Гетьмана. Як уся козацька шляхта, здобув чудову європейську аристократичну освіту, навчався в Київській Могилянці та саксонському Дрезденському Університеті. Вільно володів всіма поширеними в Європі мовами, декілька років провів при саксонському курфюрсті. Був своїм для будь-якого королівського чи князівського двору, вражаючи оточуючих шляхетністю, розумом та мужністю.

Справжня українська еліта нації.

Був при Мазепі весь час і до кінця. Після смерті Гетьмана був чи не єдиним прикладом, коли українець поступився українцеві булавою задля єдності, ся відмовив від претензії на гетьманат на користь Пилипа Орлика. Використовував весь свій дипломатичний талант, мотаючись Європою, умовляючи іноземних володарів у Відні, Стамбулі, Стокгольмі зібрати коаліцію, піти війною на росію та відновити незалежну Україну, країну, що вже мала написану Конституцію. Його невгамовна праця почала приносити результати, що було помітно також одвічному ворогу нашої Держави.

Московити надіслали тогочасних “петрова й боширова”, які зненацька схопили українського шляхтича Андрія Войнаровського в Гамбурзі та затягли до свого диппредставництва.

Це було викрадення людини, що ніколи не була громадянином заліської країни. Викрадення, що швидко набуло всеєвропейського розголосу. Рівень європейського “глибокого занепокоєння” цього разу був трошки вищий, та поїхати із затриманим до Пітербургу “петров та боширов” не мали можливості. Ось якби він сам захотів до вас, - порадив якийсь бюргер-бюрократ...

І почалося.

Шість тижнів від Андрія вимагали згоди. Катували й били.

Шість тижнів європейці ходили повз цього дому, та їм було трошки некомфортно, а європейці не люблять, коли їм некомфортно.

Шість тижнів справжній козарлюга Войнаровський, якому було тридцять шість років, тримався.

Після одного з половиною місяця росіяни винесли до німців листа, де Войнаровський нібито сам просив владу Гамбургу пропустити його до царя Петра першого. Європейці зітхнули полегшено, бо формально проблема була вирішена, торговля продовжується, який-такий шляхтич...

У кареті з зачиненими вікнами, щоб ніхто не бачив реального стану Войнаровського після тисячи годин катувань, його вивезли на схід.

Потім був суд-фарс у тодішній столиці імперії зла, сім років ув'язнення у підвалі Петропавлівській в'язниці, потім ссилка до Сибіру.

Яке ж було козацьке здоров'я в цього героя, якщо після цих катувань та страждань у підземних казематах він прожив у сибірських снігах ще майже двадцять років? Спочив та був похований у далекому Якутську.

“Далекий від народу” майбутній декабрист Кіндрат Рилєєв згодом написав поему “Войнаровський”, мабуть, останню, де росіяни хоч словом згадували свою Батуринську різанину. Звісно, у поемі багато імперських штампів, але є й могутня

фігура незламного старого шляхтича, дякуємо хоча б за це. Рилєєва потім повісили в тієї самій Петропавлівці. Рукожопні московські кати навіть шибеницю нормальну збудувати не могли, тож, в Рилєєва обірвалася петля, й його вішали два рази. Але то інша історія.

Карл ХІІ не кинув напризволяще сім'ю Андрія Войнаровського та подарував його жінці з дітьми замок на озері біля Стокгольму, допоміг з безпечним переїздом з Вроцлава.

Пройшло триста років.

Росія категорично проти української національної ідеї, проти вільної незалежної української держави, проти самого факту фізичного існування освідчених аристокритичних свідомих українців, що здобувають освіту в найкращих європейських університетах. Серед населення досі популяризується ідея, що закордонна освіта не потрібна, що хто поїхав — втрачає зв'язок з Батьківщиною. Само населення України свідомо дебілізується російською пропагандою та знищується з різним ступенем інтенсивності. Всі ці триста років.

Європа триста років торгує та іноді показує глибоку занепокоєність. Коли муляє ну дуже близько перед очима. Якщо не нагадувати, навіть цього нема. Якщо влада слаба та промосковська — допомоги нема.

Україна триста років попри все тримається.

Це якась містика.