Банк.
Замальовки.
Черга. На підлозі наклеєні відмітки, де треба стояти, щоб зберігати дистанцію. Жовті брудні наліпки вже сильно подерті, завернуті по краях, своє вже явно віджили.
Людей небагато, охоронець в трохи завеликому синьому костюмі з бейджиком важно керує людьми - тим зайти, тим вийти, туди стань, сюди перейди. Як завжди, маленька людина, яку саджають на великі двері, сама починає вважати себе також великою. Локдаун - зірковий час всяких охоронців, шарлатанів від медицини та політичних повій, водночас, як жаліються пересічні громадяни, повний провал бізнесу місцевої проституції справжньої, яка тут не заборонена.
Стою. В масці. Безглузде зауваження з мого боку, бо в масках всі. Я сам в чорній. І плащ в мене чорний. І джинси чорні. Чумний лікар на мінімалках, такий собі. Добре, що не знають люди, де працюю, бо порвуть. Агресія в повітрі все ж таки є. Та й наркоти побільшало, як виявилося при дослідженні стічних вод. Інші люди також в масках, хто в елегантних зі стразиками, хто в замурзаних медичних. Одна молода особа взагалі в будівельному респираторі.
Черга в'яло наругується, зберігаючи дозволену законом дистанцію. Кожен говорить про своє, акцентовано та з викликом витріщаючи очі над своїми масками.
Молода особа в респіратору блима своїми ненафарбованими безкольоровими очима, безкінечно поправляє зелену чілку та знімає-замотує назад довжелезний шарф на свою тоненьку шию. Під сірим мішкуватим пальто в неї тоненька майка, над гострими ключицями татуювання, що можна перекласти як "їб@тися - це безглуздо". Особа торохтить типовим естонським монотонним репом с підвищенням інтонації на кожному десятому складу. Звертається вона до вагітної філіпінки, що розмовляє телефоном, тримаючи маску десь на рівні пухлої верхньої губи. Філіпінок в Таллінні останнім часом побільшало, вони з задоволенням працюють в салонах тайського масажу, а деякі навіть виходять заміж за слабких на екзотику місцевих чолов'яг. Місцеві жінки, зрозуміло, їх ненавидять.
Філіпінка відмахується, відвертається в інший бік.
Чоловік приблизно моєї комплекції щось розповідає про циклони вельми потасканого виду жінці, та у відповідь чомусь звинувачує невинуватого чолов'ягу у великий черзі та, щоб двічі не вставати, також Чехію та всю Америку у нелюбові до її коханої запоребрикової батьківщини.
У розмову втручається пітерський хіпстер з нещодавно понаєхавших, починаючи класичну антикомуністичну тираду про окупантів та героїчний спротив місцевого населення. Бабка істерить у відповідь (ну як істерить, відповідає трохи голосніше, вони ж тут всі боягузи).
До спілкування долучається старий естонський таксист (цей типаж не переплутати), і, ламаючи шаблони пітерцю, розповідає на добрячій російській мові, як він з 1964го року таксував у Таллінні, відключав "счетчік", бомбив мимо каси та давав взятку міліціонеру. "Я досі ті вулиці старими назвами називаю, і площу Сталіна, і цю.. цю, ну, Силе тепер..", - кип'ятиться він.
- Карла Маркса, - підказую. Тоді Силе називалася "проспект Карла Маркса".
- Точно, каже дід. Ось бачиш, - тикає в мене артритним пальцем, але дивиться на хіпстера. - Бачиш, людина місцева, військовий, ми тут з народження живемо, а ти нам розповідати будеш, як жити.
Сміюся. Місто, в якому навіть тимчасово живеш, треба знати краще за місцеву поліцію, це правило з однієї доброї книги. Цікаво, чому він назвав мене військовим? Але нема різниці, за місцевого прийняли, й на тому дяка. Я, наприклад, приблизно оцінюю вік діда на 82 роки. Питаю в нього, він здивовано відповідає, що 81. Блін, як я міг так грубо помилитися?
Філіпінка продовжує триндіти своїми красивими губами телефоном. Бабця продовжує звинувачувати США в русофобії та коронавірусі. Дівчина в респіраторі сняла пальто та передвинулася ближче до хіпстера, явно порушуючи своєю майкою з відсутнім під нею бюстгалтером необхідні два метри. Хлопець засопів у свою бороду під маскою та чомусь спітнів. Охоронець виглянув на вулицю, та прокоментував погоду, не звертаючись конкретно ні до кого:
- Сніг.
Всі на мить замовкли, думають.
Сніг наприкінці квітня.
Красиво.
Завіса.
#LiterLG