- Я за вами слідкую
//Після спостерігача лишаються не лише зроблені та зафіксовані на камеру знімки, відео, чи записані оповідання. Доки він живе, десь по далеких закутках пам'яті живуть яскраві події, ненаписані картини, незроблені світлини, незанотовані спогади, невзяті інтерв'ю. Тому спосостерігачеві треба встигнути перевести нематеріальні речі у щось довгострокове, матеріяльне. На флешку записати, як зараз кажуть.
- А я давно спостерігаю за вами, каже мені такий собі естонський вуйко років 55 - 60. Взагалі-то, умови нашого спілкування - професійні, тож, про них не можна писати з етичних міркувань. Ми розмовляємо про інше, про здоров'я. Його зауваження, що давно за мною слідкує, трохи збиває професійну бесіду.
//Але все ж таки, про що незроблене зазвичай шкодуєш? Про все незроблене. Але якщо конкретизувати? Наприклад, не було фотоапарату, йшов осінню вранці, й в яскравих променях ранкового сонця грало вкрите льодом після нічного дощу золоте березове листя. Або бачиш величезного білодзьобого глушця (глухаря, ґотура) роду тетеруків, що сидить спокійно та не чує людину, а поряд журавелі танцюють.. Але в телефоні батарейка сіла, й зафільмувати неможливо, тож тільки спогади.
- Слідкую, каже мені вуйко, бо я твої документи оформлював, коли ви до Естонії приїхали, а потім з міста до міста переїжджали. Зараз ти набагато краще розмовляєш естонською, ніж тоді.
//А ще бува, не встигаєш чиїсь спогади записати. Наприклад, щось важливе в свого дідуся спитати, коли живий ще був. В бабці Оксаниної, що в Голодомор пухла, ледь не вмерла. Чи сусід в мене був, вже тут, у Таллінні, дідуган, років сто, мабуть. Він ще добровольцем у Фінську війну ходив, на боці суомалайсед, звичайно. Так я все хотів в нього розлоге інтерв'ю взяти, бо він казав, що навіть самого Кристофера Лі там бачив (а в прицілі, мабуть, молодого Юру Нікуліна). Але не встиг поспілкуватися під запис. Все треба робити своєчасно..
- А ти знаєш таку пісню, Ой у лузі червона калина, - питає мене естонський вуйко. Це зовсім несподівано, бо спілкуємося ми естонською, а пісню він називає солов'їною з акцентом.
- Знаю, кажу, а де ви її чули? Думаю, навряд він дивився фільм "Червоний".
- В Чебоксарах, каже, та хитро дивиться на мене. Додає - в вісімдесят четвертому.
//Божечкі, тут треба швидко ту кляту географію згадати. В голові стрибає: Чебоксари - то Мордовія? Ні, Чувашія. В Мордовії Стус сидів. Й Левко. Дорога Горький-Чебоксари-Казань. Чи ні? Табори. ГУЛаг. А хто в Чувашії був? Пам'ять..
- Так, каже вуйко, я там служив "вохром" (це слово вставляє російською). Так там були "bandeerapoisid" (бандерівці, сказав це спеціальним естонським словом), так я з ними товаришував. Вони там завжди один за одного були, та дуже гарно співали.
//Важко уявити, як проходила та дружба в чуваському таборі між охоронцем з країни, де були й свої "лісові брати", та "бандерапойсід". Цікаво, хто саме з наших там був, хто вижив, знайти когось.
Це могло бути цікаве інтерв'ю.
Але ми спілкувалися про інше, й згодом вуйко пішов.
-Побачимось! - Так, побачимось.
Чи не побачимось. Все потрібно робити своєчасно.
Але досі уявляю, як могла та пісня про калину звучати там, далеко від Батьківщини.
Ой, у лузі червона калина...
#LiterLG