Зазвичай, наши сімейні мандрівки добре сплановані. В Європі це робити легше (за виключенням Румунії), бо букінг працює, роумінг є, джи-пі-ес (крім центра Риги). Але індоді в розписаний, як фортепіанна партія, план влітає ураган чи то форс-мажору, чи то дурні співпадіння, що призводять до того, чого ніби то не має бути.

Якось небесні світила вистроїлися в якийсь закодований рядочок, та хтось в небесній канцелярії цей шифр прочитав та понатискав важелі та кнопки керування земними справами відповідно свїй інструкції.

Далі просто перелік фактів. Деякі пов'язані між собою, деякі — ні.

Факт 1. Ми приїхали ввечері (це важливо) в малесеньке німецьке містечко Лангенарген на озері Бодензеє. Заселення в заздалегідь проплачені апартаменти, ключи в коробочці з кодом, автівку на означене місце. Все як завжди, як має бути.

На кухні, як виявилося, бракувало кави, цукру й солі.

Факт 2. Гугл показав, що найближчий (єдиний) магазин зачиняється через п'ять хвилин, а йти до нього сім хвилин, навпростець. Їхати — шість, бо об'їзд. О 20й годині в цих мікроселах життя вмирає. Та фігня, думаю, йти сім, проте бігти - три хвилини. Уявіть, абсолютно пусті вулочки казкового німецького міста, десь вже сіло за гори над озером жовтневе сонечко, та в тиші — гуп-гуп-гуп-гуп — несеться якесь чудо, бо в хаті скінчилася кава, а жінку без напою лишати ніззя.

Факт 3. Встиг, купив, більш спокійно повернувся, відновлюючи дихання. Жодної душі, крокуючи, не зустрів.

Факт 4. Не знаю, хто, коли й як, але тієї ночі хтось з місцевих зателефонував до поліції, та сказав, що в нього вкрали телевізор. На хвилинку, рівень преступності в цьому селі — нуль цілих одна десята, остання кража була три роки тому, коли стара дементна бабця вкрала в тому самому магазині пакунок з презервативами.

Факт 4. Поліція рівно о 09.05 вранці постукала в наші двері, тобто до дверей апартаментів, що ми зняли. Диспозиція: Оксана п'є каву на балкончику, діти втикають в телефони, я ще очі толком не розліпив, а вже дописую на фейсбуці під черговими новинами з України щось зле та матюкливе. Поліціянтів в дверях три — кремезний червонопикий рудий, та дві жінки — молода та ще одна. Машуть якоюсь бомажкою, щось тараторять. “Двєрь запілі, мусор”, - як казали в аналогічній сцені у веселому відео в інтернеті (гугліть). Кажу дітям та Оксані не хвилюватися.

Факт 5. Не буду вигадувати, що відразу зорієнтувався та щось прям таке сміливе, чьотке та дєрзкє відповідав. Ні. Поліціянт питає, чи це єдиний тілівізер в хаті, показуючи на наявний на серванті, потім міряє його рулеткою по довгий стороні, замислюється, міряє по діагоналі. Думає. Мабуть, пригадує теорему Піфагора, тому короткий бік не міряє. Перевіряє щось у блокнотику. Зітхає розчаровано. Починає ходити по квартирі, відчиняти шафи, світити туди лихтариком. Заглядає під ліжка. Діти дивляться з-під лоба, один більш стримано, інший щось крізь зуби шепче про псів Авакова та щоб вони всралися. Оксана питає, нащо їм вранці тєлєк. Кажу, Меркель будуть показувати. Екстрєнно. Починає реготати. Я тримаю покер-фейс. Вони зиркають.

Факт 6. Телевізора, на щастя, в хаті нема. Вони без особливої радісті йдуть. Ми їм хором кажемо: Нехай щастить! Дивимося потім з балкону. Сонне містечко прокидається. По вулиці йде чувак з велосипедним колесом та бензопилою. Встигаю зфотографувати. На автівці пальцем намальоване серденько. Якийсь сюр. Мамо, де я?

Факт 7. Через три дні, коли ми вже здавали автівку в аеропорту, два німецьких ширші більші ніж довші полісмени щось допитувалися в працівниці. Питали про щось інше, але око сіпнулося, малий каже — сліди тєлєка привели до аеропорту.

Регочемо.

А якщо б в тій хаті якийсь телевізор в шафі стояв?