Всі ви однакові ("na rayone")
Рано вранці дуже темно. Ще й коли йде дощ. Тиша. Машин на вулиці (колишній "проспект КаарлаМаркса", як у Дніпрі, тільки з місцевим подвоєнним А) майже немає, бо неділя.
Дивлюся з-під кепки (25 років один фасон ношу, треба щось міняти) на лихтарі, на хмари, на розмальовані матючиннями паркани в стилі "естетика їбенів", думаю собі неквапливо про різне. Зараз мокре табло на стовбі покаже, скільки хвилин чекати на автобус.

На зупинці троє, дівчина та двоє парубків. Чути жеребляче п'яне гигикання. Залицяються. Судячи з її переляканого вигляду, вони незнайомі. Хлопці заведені. Мої типові нічні пациєнти все моє хірургічне життя (де я так нагрішив?). Вона затиснута у куточку скляної зупинки. Ще трохи, почнуть руки розпускати. У дощовому повітрі пахне майбутнім насильством.
Підійшов. Прогнав їх. Пам'ятаєте, як літературний доктор Лівсі затикав ротяку Біллі Бонсу? Саме з книжки, а не голосом Євгена Паперного з чудового мультику? Доречі, ви ж помітили, що доктор Лівсі у Стівенсона - не дуже й схожий на лікаря. Точніше, схожий на не лікаря. Ні? Це ж очевидно.
Але розповідаю далі - прийшов автобус, й ми заходимо з тією дівчиною. Як тебе звати? - питаю. Й вона так само перелякано дивиться тепер на мене. Дійшло, що спитав я, в принципі, те саме, що питали ті хлопці. В її погляді прочиталася фраза: "Всі ви однакові".
Йди, кажу, сідай отам біля водія.
Сиджу, думаю собі далі про "доктора" Лівсі.
Посміхаюся.
#LiterLG