Мій дід - білорус з глухого села. В рядянському паспорті моєї матері була позначена національність "білоруска".

Далі в моїй пам'яті лише спогади про транзитний проїзд через Білорусь вже у дорослому віці, відверта бідність в кілометрі від траси, запилений північнокорейського типу наскрізь фальшивий Мінск, карикатурні, одягнені у схожу на псевдорадянську військову форму з голівудського кіна, прикордонники, підкреслено нереформовані "міліція" та "кегебе". Ірляндизація, тобто витіснення своєї мови у маргінес, заміна на мову колонизаторів.
Пригадую бажання бити совковою лопатою тих українців, що були в захваті від "колгоспного економічного дива", пригадую інтерв'ю з позбавленим пенсії Шушкевичем, пригадую "там під кожним кущем по Гонгадзе", пригадую задоволених собою, охайних та доглянутих російськомовних білоруських коммерсів на відпочинку в Ялті, які щось крізь зуби намагалися (недовго) повчати нас жити.
Згадую Жизнєвського.
Згадую велику європейську історію литвинів, їхню Пагоню, та тих пасіонаріїв, що бажали та бажають щось змінити.
Дуже важко жити, коли навколо шторм.
Ще важче лишатися доброю людиною у шторм.
Більшість не хоче шторму, бо можна загинути.
Меншість фізично не може жити у залитій бетоном країні, бо не може дихати.
Більшість не баче того бетону.
Меншість може дихати лише у шторм.
Зараз шторм
#LiterLG