Картина мертвої дівчинки, або Побутові стереотипи
Розповім вам одну історію з наших заробітчанських поневірянь. Так сталося, що через непосидючий характер (чи то просто через його, характеру, наявність) ми часто переїжджаємо. Йди туди, де трава зеленіша, - кажуть кочевники. Великий Степ — наша кров, що поробиш.
Звичайно, ніхто притомний з хазяїв пускати в якусь щойно відремонтовану квартиру нашу вкраїнську сім'ю з двома дітьми та собакою (морський свин, два джунгарські хом'яки та папуга навіть не згадуються при переговорах) бажання не має.

Відмова за відмовою від арендодавців — то є нормальний дотичний результат домовлянь. Якщо домівок в Естонії вже було сім, то відмовляли нам набагато частіше.
Те житло, яке все ж таки відкривало нам двері, згадувати нецікаво. Якісь роздовбані будинки, квартири без ремонту, частини рядних домів, перший поверх, останній поверх без ліфту, тощо. Ні, ми за пару діб робили кожну нову домівку максимально пристосованою та комфортною, безжально викидаючи старий мотлох (що іноді викликало істерику в хазяїв), декоруючі поверхні та меблі, перевозячи з собою двоповерхову кровать для дітлахів, важке електричне піаніно, гантелі та величезні стоси книг, без яких нема життя інтелігенції на чужині. Знайти дітям садочок, школу, спортивні секції та місця для розваг, зорганізувати логістику на кожному новому місці — то вже таке, дрібниці.
Одна квартира запам'яталася, перед за все, побутовими стереотипами, з якими ми відносно нашого українського походження, стикнулися.
Уявіть, Таллінн, хрущовка-п'ятиповерхівка, квартал від Старого Міста. Поряд — центральний ринок, що уявляє собою совкове страхіття взірця Озерки дев'яностих, такий собі радянський заповідник, “російськомовний брайтон біч” європейського міста держави-члена НАТО. Бомжі, торгівки, кавказці торгують польською черешнею та іспанською полуницею, пенсіонерки з георгієвськими стрічками та мохеровими беретами, що через мерзенний клімат можна носити 10 місяців на рік, не миючи голову, поряд сталінка з недодекомунізірованою зіркою, але до аеропорту (найкращего місця Таллінну) — хвилин п'ятнадцять пішки, тобто плюс-плюс.
Так ось. П'ятиповерхівка. Нульовий поверх зайнятий агентством рітуальних послуг. Могильні камені починаються на тротуарі біля входу, продовжуються сходами вниз, та левова частка підвалу зайнята цими скорбними чорними та сірими каменюками, з написами, портретами, чи ще чистими. Може, ті, чиї імена тут будуть вибиті на віки, ще дихають та про це не здогадуються. Хто зна...
Так, не відволікаємося. Я взагалі про стереотипи розповідаю. Прямо над цією скорбною лавкою нам задали квартиру. Звичайна двокімнатка, з колхоз-претензією мебльована як квартирка для потрахушок (забігаючи наперед, скажу, бо потім забуду, що через карантин дуже впали доходи багато в кого, бо два місяці не приїжджали нетверезі чоловіки та жінки фінської національності, головна туристична стаття доходу). Агент-посередник дуже поспішав, був готовий на все, та дозволив нам все зайве викинути. Як виявилося пізніше, цей посередник був взагалі ніхто та звати його ніяк.
Коли заїжджали, біля нас весь час крутилася, немов цуценятко, хазяйка похорон-салону з подвалу, вона ж голова аналогу ОСББ, як воно тут на їхній мові. Намагалася пролізти, або хоча б допомогти, але коли ми заносимо піаніно, це не самий доречний час борсатися під ногами, тому вона була коректно (чи ні, не пам'ятаю) послана. Звали її, скажімо, Наташа.
Квартира була якась холодна, неприємна. Це відчувалося. Віста гавкала на темні кути, папуга іноді військовим гелікоптером атакував невідомі тіні, а одного з привидів ми особисто схопили та навчили співати “Лента за лентою”, після чого він урочисто поклявся вище свого підвалу не вилітати та друзів попередити.
Над кроваттю висіли дві великі картини. На одній був якийсь лунний пейзаж, немов той, що за лівим плечем Мона Лізи, а друга картина в звичайних для Естонії болотно-сірих тонах зображувала бліду худу дівчину з косичками, скоріш, підлітка, з чорними очими та темнючими кругами під тими пронизливими оченятами. Вона тримала в руках книгу та уважно дивилася перед собою. Щож, картини були заховані в далеку шухляду великої шафи. Каартини та книги викидать ніззя, гріх.
Ще, забув сказати, прізвище хазяйки квартири, тобто жінки, яку ми ніколи не бачили, та від імені якої агент-посередник заключив договір аренди, було Воланд. І це не жарт, не перебільшення, і не фантазія. Нам приходили квитанції з цим іменем, листи, листівки. Кхм...
Йшли дні, тижні, місяці. Працююча з надгробними каменями Наташа з підвалу все кружляла навколо нас. Вона прознала, що ми — лікарі з України, бо Таллінн — маленьке місто, все намагалася побалакати, коли ми сплачували їй щомісячну плату. Навіть розповідала, як до її “дєрєвні” в росіянській глибинці, де вона зростала, переїхав після лагерів “бандєровєц”, та він один бив всіх чоловіків того села. Сказати правду, нам давно так не було приємно, та ми поділилися з нею радістю, що ми також справжні бандерівці. Вона відтоді дивилася на нас з острахом та деякою відразою, навіть гроши брала двома пальцями, як дохлу мишу. Але ж брала, бо капіталіст і не таке зробить через гроші.
Розв'язка настала, коли прийшов час виїжджати. Агент телефоном сказав, щоб ми здали квартиру тій самій Наташі. Вона прийшла, крутила носиком, аж потім побіліла, та почала верещати та бігати квартирою з криком: “Картини, картини де?!”. Я тикнув пальцем на шкаф.
В нас все було готове, ми поїхали. Наташа телефонує та оре в трубку. З'ясувалося (і то не відразу), що тут, в цій квартирі, жила її подруга, та сама на прізвище Воланд. В неї була донька. Вона хворіла та малювала картини. Останньою вона намалювала саму себе із книгою, оту саму, що висіла над кроваттю. І потім дівчина померла. Тут. В цій квартирі. Мати не витримала, та переїхала зв моря.. А ота Наташа лишилася тут, торгувати далі надгробними каменями та охороняти квартиру, де вісять дві картини мертвої дівчинки. Здавати ці квартири для парочок на короткострокову аренду та нам на довгострокову Наташі релігія не заборонила. Бо гроші.
Так я про стереотипи.
Наташа орала, в павзі я їй спокійно відповів, що про такі речі попереджати треба. Спокійно, бо мертва дівчинка давно знайшла свій спокій.
А Наташа набрала в свої груди повітря, та й видала скоромовкою: “А я.. а я... а я тепер ніколи ніколи НІКОЛИ квартиру українцям не здам!!!” та трубку кинула. Читає мене на фейсбуці тепер, іноді (зп'яну?) лайки ставить.
Що вона казала? - Оксана питає. Нічого, - кажу. Дирки на стелі помітила. Каже, нащо ви іграшки кидали. Якби вона знала, що то було шампанське, кажу.
Сміємося.
Ось такий епізод з картинами мертвої дівчинки та побутовими стереотипами.
#LiterLG