Діти не є нашими відображеннями. Можливо, якісь риси обличчя, статури, щось в характері - повторюється в нащадках, але, взагалі-то, це зовсім інші люди. Не ми.

З певного етапу стає нецікавим власна безперервна освіта, прочитані та написані статті та книги, робота - замість того стає цікаво, що з того ти сам передав далі, іншим, поперше - найближчим, тобто дітям.
Знання, що накопичує особа сама в собі, та не передає іншим, перекисають та отруюють власника.
Цікава оцінка дітей. Оцінка всього - нас, інших, простору та подій, минулого та сьогодення. Наприклад, наш молодший бачить нас "старими хірургами", а старший виправляє, що не дуже й старими. Старший пишається моєю шкільною срібною медаллю та (як виявилося) історичними публікаціями в Америці, а для молодшого наша мати - взірець поєднання краси, сили й розуму. Вони полюбляють, коли я розтлумачую щось незрозуміле, однак іноді вважають мене занудою. Рідше - легкозапальною людиною, що не сприймає зауважень.
Діти ростуть швидко. Швидше, ніж звикнеш до "ось саме такого дитинча". Багато батьків не можуть відпустити дитину від себе, не дають дорослішати, чим калічать її. Розмовляти про це легко, але важко в реальному житті.
Тепер діти читають менше, бо гаджети крадуть час. Були б в нашому дитинстві такі планшети, було б те саме.
Діти дорослішають, та ставлять питання, на які треба давати довгі, логічні та зрозумілі пояснення. Чому не можна бачити все в чорно-білих тонах, а тато саме так бачить, які корупційні схеми були на платному факультеті нашої медакадемії, та в чому причини побутових антиукраїнських стереотипів у Естонії. Досвід написання постів на фейсбуці, яких раніш було набагато більше, тут сі став до вподоби.
Діти мріють про щось своє. Хай мріють.
Мрії надають крила.
#LiterLG