Прибутку мало, нудно королю,
Що має жити серед диких скель
З старою жінкою, що сам зустрів й обрав,
Проміж чужих законів, що вчать лише
Хом'ячить, спати, жерти та мене не знають.

Я не покину мандр: я буду пити
Життя до дна; завжди я насолоду мав,
Страждав також, все це
З закоханими в мене, та один.
На суші, та у дрейфі в морі,
Під дощем Гіяд: отримав я ім'я.
Я мандрував завжди з голодним серцем
Багато взнав і бачив: міста з людьми,
Та їхні звичаї, погода, влада, уряд,
Не пас я задніх серед них, їх поважав,
П'яна зухвала боїв з однолітками,
Далеко, де вітри й рівнини Трої,
І маю в себе все, що я зустрів.
Цей досвід - це як монумент,
Як брама, арка нерухома,
Що тане в мареві,
Назавжди, як я їду.
І дурість гальмувати це, спиняти,
Іржавіть неворушась,
Ніж сяяти у русі!
Живеш - бо дихаєш. Життя дає життя;
Де всі малі, та де від кожного мені
Частинку спогадів: сховаю в пам'ять
Кожну мить безсмертній тиші, щось іще
Нове приносить; та як було
Три оберта навколо сонця збирать себе,
Цей сивий дух бажає прагнення,
Летіти за знанням, як метеор,
Та перетнуть межу людських думок.
І це мій син, мій рідний Телемах,
Якому я лишу скіпетр та острів,
Його люблю, й він здатен виконать
Це завдання - зробить м'якішими
Жорстокіх цих людей, повільно, поступово,
Щоб здатні вони стали до добра.
Він бездоганний, і на сфері
Обов'язків своїх він зосереджений.
В розпусту ніжну не впаде,
Богів моїх домашніх поважа,
Як я поїду. Він зробить справу, впевен.
Ось порт, і корабель здійма вітрило,
Реве широке море. Мої матроси,
Ви душі, змушені зі мною бути скрізь,
Ви, що сприймали з посмішкою
Хоч блискавку, хоч сяйво, та
Вільні серцем та руками, я і ви старі;
Та старість має гонор, сил вистачить;
Смерть закриває все, але: щось буде до кінця,
Шляхетне щось, що має бути,
Не зайві люди, що мали силу бить богів.
Вогні у скелях-дзеркалах,
Та довгі дні, повільний місяць, стогін
Тисячаголосий навкруги. Підемо, друзі,
Не пізно нам шукати нових світів,
Веслувати, сидіти поряд, та співати
Пісню хвиль; зі мною хто піде,
У море, за закат, за небокрай, пирнати у зірки
Нашого неба, доки я помру.
Можливо, в море течії кудись нас змиють,
Можливо, дістанемось Елізіуму, острова блаженних,
Побачимо Ахілла, великого, якого знали ми.
Багато хто помер, і хтось живий, але
Тепер не є ми силой, як колись.
Є рух землі й небес; такі, як є, ми є;
Герої ми, однакові серця;
Б'є доля й час, і всупереч, в нас сила є
Боротися, шукать, знайти та не здаватись!
 
1833 (друк оригіналу 1842)
 
Еталон вікторіанської поезії, записаний білим віршем монолог Одіссея (Улісса) до друзів на острові Ітака, де славетний мандрівник занудьгував. Жага до знань, випробувань та всього нового. Девіз Олімпійських та Параолімпійських Ігор. Могила Роберта Скотта, Два капітани та промова М у Скайфоллі.
 
Безсмертна классика.
 
Ulysses
 
It little profits that an idle king,
By this still hearth, among these barren crags,
Match'd with an aged wife, I mete and dole
Unequal laws unto a savage race,
That hoard, and sleep, and feed, and know not me.
I cannot rest from travel: I will drink
Life to the lees; all times I have enjoy'd
Greatly, have suffer'd greatly, both with those
That loved me, and alone; on shore, and when
Thro' scudding drifts the rainy Hyades
Vext the dim sea: I am become a name;
For always roaming with a hungry heart
Much have I seen and known; cities of men
And manners, climates, councils, governments,
Myself not least, but honour'd of them all;
And drunk delight of battle with my peers,
Far on the ringing plains of windy Troy,
I am a part of all that I have met;
Yet all experience is an arch wherethro'
Gleams that untravell'd world, whose margin fades
For ever and for ever when I move.
How dull it is to pause, to make an end,
To rust unburnish'd, not to shine in use!
As tho' to breathe were life. Life piled on life
Were all too little, and of one to me
Little remains: but every hour is saved
From that eternal silence, something more,
A bringer of new things; and vile it were
For some three suns to store and hoard myself,
And this gray spirit yearning in desire
To follow knowledge like a sinking star,
Beyond the utmost bound of human thought.
This is my son, mine own Telemachus,
To whom I leave the scepter and the isle—
Well-loved of me, discerning to fulfil
This labour, by slow prudence to make mild
A rugged people, and thro' soft degrees
Subdue them to the useful and the good.
Most blameless is he, centred in the sphere
Of common duties, decent not to fail
In offices of tenderness, and pay
Meet adoration to my household gods,
When I am gone. He works his work, I mine.
There lies the port; the vessel puffs her sail:
There gloom the dark broad seas. My mariners,
Souls that have toil'd, and wrought, and thought with me—
That ever with a frolic welcome took
The thunder and the sunshine, and opposed
Free hearts, free foreheads—you and I are old;
Old age hath yet his honour and his toil;
Death closes all: but something ere the end,
Some work of noble note, may yet be done,
Not unbecoming men that strove with Gods.
The lights begin to twinkle from the rocks:
The long day wanes: the slow moon climbs: the deep
Moans round with many voices. Come, my friends,
'Tis not too late to seek a newer world.
Push off, and sitting well in order smite
The sounding furrows; for my purpose holds
To sail beyond the sunset, and the baths
Of all the western stars, until I die.
It may be that the gulfs will wash us down:
It may be we shall touch the Happy Isles,
And see the great Achilles, whom we knew.
Tho' much is taken, much abides; and tho'
We are not now that strength which in old days
Moved earth and heaven; that which we are, we are;
One equal temper of heroic hearts,
Made weak by time and fate, but strong in will
To strive, to seek, to find, and not to yield.
 
1833