Кіно

La Daronne, 2020.

Кіно

#CinemaLG
La Daronne, 2020.
В нас з О є стала давня традиція — ми ходимо у кіно дивитися нові фільми з французською актрисою Ізабель Юппер.

Ось, здавалося б, чого? Ізабель - метр п'ятдесят дев'ять зросту.Очі, що дивляться іноді кудись повз співрозмовника, немов бачать там, по-за межами екрану, щось своє, цікаве. Стримана міміка, що в той самий екранний час може раптово та неочікувано вибухнути всіма емоціями. Незмінна аристократичність — статура, рухи, постанова голоови, погляд. Про вік пані казати якось невдобно, але тут можна уточнити — скоро буде сімдесят. Попри поважний вік — прекрасна фігура з точеною талією, еротична сцена у кожному фільмі, може бути зовсім без косметики у кадрі, також видно, що жодного силікону а ні у грудях, а ні в губах.
Саме з еротичного тріллеру “Вона” Пола Верхувена, де Ізабель на екрані вибухала пристрастю та болем, почав писати свої нікому не потрібні кіноогляди. Потім були “Грета”, де Юппер у образі психопатки явно перегравала молоду соковиту “я не дейєнеріс таргарієн” Хлою Морец, “Білосніжка” з шикарним образом мачухи, були “8 жінок”, “Піаністка”, “Моя мати” - їх багато.
Чим взагалі прекрасні європейські фільми — не знаєш, що буде далі. Чи то головний герой несподівано помре чи загине, чи весь фільм будуть базікати не зна про що, чи буде мораль, чи ні, чи покурять травку в кадрі поліцейські, чи покажуть “Паріж з картинки”, чи будуть зловживати трущобами в кадрі. Кожна стрічка є різною, тому — непередбачуваною.
Навіть назву фільму перекласти складно. Просто “пані”, ніби “мати”, “стара”. В світовий прокат пішла англомовна “Mama weed” - щось типу “мамка-травка”. Сутінковий німецький геній прийняв шнапсу та переклав монструозно - “Eine Frau mit berauschenden Talenten” (Жінка з дурман-талантами, якось так). Росіянці кажуть “Наркомама”, естонці — “Narkomemm”, це щось типу “наркодама”. Це все підходить, від себе особисто додав би “Матрона”, чи “Маман” (так ми колись називали нашу суперкруту завідувачку хірургічного відділення). Доречі, якимось дивом цей показ в маленькому залі в Таллінні мав статус світової прем'єри, саме з Естонії починається прокат стрічки.
Париж вже не той. У фільмі (як і минулій стрічці з Юппер - “Хеппі енд”) знов показані справжні мешканці столиці — китайці, до кварталу яких не заїжджає французська поліція, араби, що роблять кебаб та торгують наркотиками, мароканці, що постачають величезні обсяги героїну, та поодинокі інші французи, що намагаються серед цього безладу вижити.
Сама героїня Юппер — поліцейська перекладачка, бо відмінно володіє арабською, а без цього знання боротися з наркотрафіком у Франції зовсім не вдається. Героїня за короткий час стрічки розкривається від дитинства до свого поважного віку, додаючи білий камінчик до терезів тієї позиції, що розрізняння понять добра та зла йде з перших років життя.
І, як завжди у справжньому французському фільмі, є кохання, тупотіння групи захоплення по сходах (привіт Бессону), є злочини, є нетипова реакція на них, є свобода думок та кінообразів, чого вже немає в кіно американському, є динамічна музика та прекрасні актори. Так, є чудовий пес. А ви, доречі, знали, як живуть поліцейські собаки на своїй "пенсії"?
Люди в Парижі спілкуються французською, арабською та китайською мовами. Для повноти картини там ще був якийсь зрозумілий, але сильно акцентований діалект німецької — чи то швейцарське булькотіння (бо так підходить до сюжету та Женевського озера), чи то ідіш (так написане на і-ем-ді-бі).
Ізабель — прекрасна, як завжди.
Чекаємо на нову роботу мадам Юппер, дай Боже їй здоров'я.
#LiterLG