#CinemaLG
“O2”, 2020. Естонія-Фінляндія-Литва-Латвія.
Зазвичай, європейські фільми відрізняються довгим неквапливим розвитком сюжету, затягнутими сценами, дурнуватою інфантильною любовною лінією, малозрозумілими зарозумними відсилками до таких саме “шедеврів” та винесеною на передній плян лівацькою проблематикою.

Фільм “О2” (це скорочення від “Осаконд какс”, або "Тейне осаконд", тобто “друге відділення генерального штабу Естонської Республіки”) повністю позбавлений таких недоліків та є прекрасним прикладом сучасного шпіонського трилеру — виваженого, красивого, напруженого, жорстоко-реалістичного та динамічного. Любовна лінія яскрава, швидка та трагічна, як і справжнє життя шпіона.
Більш того, творці стрічки не повторювали кіноштампи “кіна про шпіонів”, а робили, скоріш, дозволені у мистецтві знаки пошани - поклони пам'яті відомим сінематографічним зразкам. Головний герой — красивий, мужній та розумний естонський офіцер Фелікс Кангур у виконанні Прійта Вийгемаста схожий одночасно на Хемфрі Богарта з Касабланкі (і в шляпі, і без) та на Джеймса Бонда Лезенбі (чого вартий Вальтер ППК в його руках), непередбачувані красиві та інколи неочікувано страшні жінки в яскравих платтях з блискітками, з пістолетами та келихами шампанського нагадують кращі кадри Скайфолу, обійми головного героя з коханою відтворюють магію недовгой ніжності та щастя почуттів Бонда та Терезії ді Віченце, а фінальний (та єдиний, але такий важливий та влучний) постріл героя в розв'язці фільму схожий за мізансценою та нервовим напруженням на такий самий постріл Натаніеля Бампи у виконанні тоді ще молодого Деніеля Дей Льюїса.
Премію Оскара фільм, напевно, не отримує, бо у фільмі всі білі та гетеросексуальні, але, виявляється, так ще, на диво, знімають.
Окремо підкреслю, що у фільмі герої розмовляють так, як у Таллінні та Європі в реальному житті — естонською, російською та трохи фінською мовами, а також німецькою та французською, як тогочасними міжнародними. Звісно, у фільмі є субтитри, але більшість глядачів кінозалу в Таллінні читали лише коли підписували французські репліки. Чекати та дивитися у одномовному дубляжі — то не поважати творців фільму, обкрадати себе, бо голос — половина акторської роботи, та загалом поводитися як неосвічений глядач російських чи американських кінотеатрів. Вчіть мови, воно корисне.
Фільм за свої 100 хвилин встигає розповісти про важкі для Першої Естонської Республіки дні 1939 року між підписанням Пакту Молотова-Ріббентропа, коли за таємною додатковою згодою Радянський Союз та Німецький Рейх поділили собі Європу навпіл та до вводу 25 000 радянських солдат (по суті — першої частини окупаціонного контингенту) через декілька тижнів по тому. Крім того, яскравими флеш-беками згадується 1937 рік.
Загалом, історично та ідеологічно правильно зроблене кіно. Показана прекрасна європейська держава — незалежна Естонія, що коротний період з кінця Першої світової та перемоги у Війні за Незалежність і аж по 1939 рік жила нормальним сучасним, як на ті часи, життям, беззаперечно орієнтувалася на західні країни, коли були доступні подорожі, бізнес, вільні газети, коли люди виглядали і були вільними, доглянутими та усміхненими. Нагадаю, це мова йдеться про тридцяті роки — коли в нас, по той бік цивілізаційного кордону, був штучно та навмисно зроблений більшовиками Голодомор, люди божеволіли та їли власних дітей, були нечувані по обсягам репресії, масово використовувалася оспівана подонками накшталт Максима Горького та Бернарда “мене добре там годували” Шоу примусова рабська праця. Порівняйте світлини радянських людей тридцятих років зі світлинами європейців тих часів.
У фільмі показана Естонія та естонці (додам, “естонці” в значенні присяги та громадянства, не тільки етнічної належності), якими можна захоплюватися та яких можна любити. Втрачений рай, знищений темною, жорстокою навалою величезного та підступного ординського ворога.
Естонська розвідка працювала добре, шукала ворожі секрети, співпрацювала з братерською фінською таємною службою, намагалася якщо не зупинити агресора, так хоча б бути на крок попереду. Офіцери були віддані своїй справі та високомотивовані.
Але сталося таке, і у фільмі це показано, що найвище керівництво Естоній, той самий тогочасний президент Пятс (нащадок останнього українського гетьмана Розумовського, доречі), по-перше, скоротив збройні сили до 15 тисяч (порівняно з 86 тисячами у 1919), по друге, на відміну від Фінляндії, прийняв ультиматум Москви та без спротиву пропустив окупаційний радянський контингент на територію своєї країни. Пятс в Естоній — досі суперечлива фігура. З одного боку — національний герой, зачитав Декларацію Незалежності далекого 1918го року, та й у фіналі помер після довгого радянського ув'язнення у тюремній психіатричній лікарні. З іншого боку — незрозумілі 4000 доларів щорічно у тридцятих роках від тієї самої радянської влади на посаді юрисконсульта радянського державного нафтового синдикату та сумісні з естонським генералом Ладонером (той згодом загинув у Володимирському Централі) накази про безперешкодний пропуск радянських військ та роззброєння Омакайтсе-Кайтселііту.
Доречі, саме після тих подій до статуту підрозділів териториальної оборони — Кайтселііту, після його, зрозуміло, відновлення, було включено пункт про невиконання будь-якого наказу про роззброєння та капітуляцію, хто б той наказ не віддав. Згідно статуту, той, хто віддасть такий наказ, вважається зрадником (згадав українські накази вищіх посадових осіб кінця 2019 — всього 2020 року, зітхнув).
Таллінн у фільмі показаний чудово, різнопланово. Не тількі загальні, “марципанові” види Старого Міста, але й сучасні на початок ХХ сторіччя будинки стилю модерн. Ті ж самі вулиці, ті ж самі будинки, що місяцем тому бачили на екрані у фільмі Нолана “Тенет”. Нічого не змінилося за майже століття. Це особисте, але незвичне та приємне відчуття - впізнавати не екрані вулиці міста, де живеш багато років.
Попри важкі та не завжди веселі події фільму, у фіналі ще раз підкреслюється, що всі зусилля другого відділення розвідки Естонії не були марними, їхня робота допомогла, в тому числі, боротьбі Фінляндії з тим самим агресором, а Естонія, врешті решт, позбавилася окупації та намагається відновити шляхетність та вектор розвитку Першої Республіки. Тим важнішими є символи, наприклад, сучасна парадна військова форма повторює довоєнну форму. Тим важніші правильні військові союзи — Естонія сьогодні є членом ЄС та НАТО. І тим важніша робота служб, акі слідкують за ворожою активністю закордонних агентів.
І дуже важно показувати молоді правильні, цікаві, корисні фільми.
Ще раз, прекрасна робота всіх акторів чотирьох країн Балтії, режисера Маргуса Паю, чотирьох сценаристів (це помітно) Тійта Алєксєєва, Тома Абрамса, Еріккі Етхолен-Паю та Олле Мірме, композиторів Ерикса Есенвальдса та Ріхардса Залупе, та й цілком всієї знімальної групи.
#LiterLG