Перший фільм про солдата Джона Рембо, який лише хотів поїсти, а втомлені від війни ситі американці не хотіли бачити хлопця з потенційним посттравматичним синдромом на своїх вулицях, вийшов у 1982 році.

Тридцять сім років пригоди кремезного чолов'яги та його специфічний погляд на світ, оточення, товаришів та власну зону комфорта ("те, що для вас є пеклом, для нього є домом") були прикладом для хлопців та деяких дівчат по обидва боки Атлантики.

Рембо (та й Сталлоне) вже сімдесят три, але він досі залізний, концентрований, не боїться нічого та намагається контролювати все, що йому дорого.

Мабуть, останній фільм цієї довгої історії. Для сучасних молодих американців (за винятком невеликої кількості тих, хто поїде в факінг їбеня світу воювати з різними озброєними "калашніковими" та РПГ мавпами) Рембо - це щось з мезозою, дурнуватий старикан-параноїк. Але у кіно ця інфантильна сучасна молодь, що росте у безпечному середовищі (а ні пляшки прибрати за собою, а ні небезпеку відчути) протиставлена молоді, що живе в країні з високим рівнем насилля. Так, ті - постійно "в фокусі", озброєні, та живуть за принципом "помри ти сьогодні, а я завтра". Тож цей поважного віку ветеран є більш адаптований до реального життя, ніж сучасні діти.

Консервативна біла Америка, мабуть буде в захваті, але чи наважуться писати схвальні відгуки на цей фільм лівацько-збочені критики - велике питання. Кордон з Мексикою в кіно - прозорий та з численними дірками, а сама логіка фільму доводить, що там потрібна бетонна стіна, рівчак з крокодилами та інший трампнаш. Можливо, це і є зараз реальною проблемою.

Так, всі мексиканці у цьому "Рембо" - суцільне зло, разом зі своєю поліцією. Цікаво, як це сприймуть їхні керманичі та дипломати.

Відзнято, мабуть, більш матеріалу, аніж увійшло до фільму, бо навіть у трейлері є сцени, яких нема у остаточному варианті, а також цікава доля деяких другорядних персонажів.

Рембо крутий, усім би мати таку форму у 70+, а захист ранчо у стилі "Один дома", "Логану" чи "Скайфолу" - відтворено яскраво та сильно.

В залі на просмотрі було аж дві жінки (одна з них - Оксана:)), та десь тридцять хлопців-бугаїв віку 35-45. Тобто ті, для кого ці фільми та їхня складна філософія мають ціну та сенс. Такі люди, як і сам Рембо, потрібні та мають ціну, коли все погано, але в безпечному ситому захищеному суспільстві більш цінуються чомусь фудблогери, бородаті педерастичні хіпстери та істеричні екоактивістки.

Тож питання, у якому світі ми хочемо жити, чи потрібна висока стіна від ворогів, та чи дадуть незнайомому хлопцю з ПТСР попоїсти - лишаються відкритими.

Дякуємо за ці чудові роки, Рембо.