Чи знімали колись фільми, де Нью Йорк показаний страшною тюрмою, а Берлін - соняшним великим містом абсолютної свободи?

Ні.

Чи знімали колись фільми для міжнародного прокату на ідіші?

Ні.

Чи зображали на кіноекрані дбайливу єврейську матір так, що ми постійно трясли головами з шепотом "який жах.."?

Чи треба виходити з зони, якщо інші люди цієї общини вважають замкнуте коло зоною комфорту?

Як реагувати жінці з ультраконсервативної хасидської родини, яка не бачила в житті нічого, крім шумних родинних свят, коли на пляжі біля німецького озера бачить величезну кремезну спину з татуюванням готичними літерами "Дойчлянд"?

Яка історична пам'ять включається на дитячому майданчику, де колись був будинок вашого вбитого пращура?

Чи є взагалі свобода вибору для членів ортодоксальних сімей, які "пережили жахливі часи Хмельницького та Гітлера" (цитата) та чи потрібно це їм?

Чи є щось спільне в відслужившої в ЦАХАЛі ізраїльтянці та нью йоркської ідішомовної хасидки?

Питання, питання, питання..

На кадрах з Берліну особисто ми з О, як завжди, танули. Сонце, стара та нова архітектура, сліди епох та воєн, зуміш кольорів, мов, релігій та культур, запах лип та свободи. Англійська з домішком німецької, німецька з англійським словами, берлінські бандити, проститутки та прибиральниці розмовляють російською, зовсім іншомовні можуть обійтися взагалі трьома німецькими словами (в ідіші ці слова такі самі).

Перший фільм, зроблений жінками, що нам сподобався.

Чотири години, про які потім розмірковуєш вдесятеро довше.

Якщо під час пандемії забути про культуру, заради чого ми взагалі боремося?