Сучасні західні люди живуть комфортно. Все є, все толерантно, "потрібні ми любити всіх...", нікого щоб не образити, за коліна не хапати, десять негренят зацензуруємо, сплячу красуню заборонимо, вітають з "сезонними святами" замість

Різдва, соціальний захист є у кожного кінченого наркоману, держава не дасть нікому як мінімум зконати з голоду, жінка може заробляти достатньо сама та інші гіперлупи, айфони, грети та все таке інше. Чоловіки не бігають за жінками та не лізуть голою стіною до вікна коханої на третьому поверсі, а жінки більш роздивляються на селфі, які в них збільшені губи..

І серед цього райдужного парадізу чомусь досі інородним тілом стоїть Церква. Розумники були б радими весь цей опіум знести на узбіччя, бо є ж наука та колайдер, але звідти з готичних храмів постійно нагадують про якусь совість, а це нервує сучасне покоління більш, ніж відсутність знаку оклику після "ОК" у мессенджері, але все ж таки одних католиків у світі мільярд двісті мільйонів. Китайців менше.

А ще є Ватикан. Найсильніша держава світу. Є Папа Римський, батько всіх прочан. Сикстинська капелла з розписами Мікельанжело (роздивилися там обличчя з плащаниці?), швейцарська гвардія та невидима мережа агентів по всьому світу.

Фільм Два Папи - перш за все про напружене інтеллектуальне змагання двох абсолютно різних за думками й характерами людей, та вже потім - трохи про їх життя, про складні питання Церкви, вибору, про зміни, зраду, компроміси та про звичайних простих людей навкруги.

Мабуть, деякі критики та, особливо, критикині намагатимуться не помітити цю шедевральну стрічку. Над Церквою, монахами, християнством та целлібатом, ієзуїтами та сповіддю у наскрізь просякнутому лівацтвом західному світі прийнято кепкувати, показувати карикатурно, зображати нікчемами та акцентувати увагу на гріхах замість чогось доброго.

Режисер Фернанду Мейрелліш вже знімав чудове кіно "Місто Бога" про рідне Ріо, тож, досвіду та розуміння душ людей в нього вдосталь. Сценаріст Ентоні Маккартен працював над "Темними часами" та "Богемною рапсодією", а п'єсу про передачу влади від папи до папи написав ще 2017 року.

Але головне, що є у фільмі - це образи Йозефа Ратцингера та Хорхе Берґольо, майстерно відображені на екрані сером Ентоні Хопкінсом та Джонатаном Прайсом.

Хопкінсу (за новим правописом - Гопкінсу) вже 82. Солідний вік, але з якою внутрішньою силою він проживає життя прямолінійного, жорсткого, впертого та впевненого в своїх діях німецького інтеллектуала Ратцингера, що знає десять мов, чудово грає на фортепіано (як і Хопкінс), пройшов шлях від гітлер'югенду та вермахту та врешті решт став Папою Бенедіктом XVIм. Германська тевтонська кров, швидка реакція, несмішні німецькі жарти та енергія - сер Хопкінс з безіменним смарт-годинником на руці створив епічний образ "ратцвайлера Господня", що залишиться серед його найкращих кіноробіт.

Повна протилежність - постать (та роль) кардинала Берґольо, аргентинця італійського походження, футболиста, ієзуїта, технолога, танцюриста, що досі танцує танго та з усім життєвим багажем цим був обраним більшістю кардиналів новим Папою та прийняв ім'я Франциска.

Берґольо - суперечлива фігура в Аргентині, його звинувачували у перонізмі - схильності до постаті диктатора Перона. Пам'ятаєте фільм з Мадонною "Евіта"? А пісню? Звичайно, всі пам'ятають. Цікаво, що Перона в тому фільмі грав той самий актор, що й в Двох Папах грає Франциска - представник королевського шекспірівського театру Джонатан Прайс.

Хорхе Берґольо в його виконанні живий, з лабільним ієзуїтським гострим та швидким розумом, подобається всім, має добре слово для кожного співрозмовника, має своє бачення розвитку Католицької Церкви, має на все відповідь, вміє подобаєтися людям, має свої скелети у шафі та відкритий навколишньому світу. Не треба будувати стіни, будуємо мости, якщо не винен ніхто, то винні всі та все таке інше.

Дві людини, такі різні, й в той самий час - такі схожі. Пережили в житті часи катастрофічних падінь, та не зламалися, знайшли в собі (і це - головна ідея фільму, як здається) сили, віру, Божу підтримку для руху далі, вперед, до перемог у такий скрутний час, що здавалося б, все скінчено. Не буває випадковостей, та є люди, що хоча б намагаються попри страх робити величні вчинки.

Напружена робота мозку та самотність серед людей, серед кардиналів, з яких тільки 20% розуміє латину, шок від голосування за, як здавалося б, популіста, що зруйнує зсередини всі надбання Церкви проти легкості, логіки, відмінних комунікативних навичок та, як виявилося, дуже й дуже мудрого ієзуїтського розуму - що ж переможе?

Іноді Бог говорить голосом тієї людини, що ніколи б не подумав.

Окрема подяка творцям фільму за втілення на великому екрані образу передстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Любомира Гузара.