Весняне низьке балтийське сонце. Звичайний березневий день. День, що сьогодні дорівнює ночі. Сьогодня день вільний, це означає, що не треба йти на роботу. Можна щось купити, зробити годин за шість хоч дещо з домашнього завдання дітям, розім'яти м'язи (щось свербіло ще два місяці тому, й ми з незрозумілих тоді причин придбали додому за вартість трьох пакетів кави великий беушний еліптичний тренажер та багато гантелів), зателефонувати батькам в Україну, та написати пару слів.

Робота... Зараз закінчується вже перший тиждень, коли багато дорослих людей сидять вдома, на карантині. Паніка в людей зі сфери послуг, що працювали на купленому в кредит обладненні на арендованих площах. А діти раді. Дітям не треба ходити до школи. Дитячі садочки працюють, але деякі — за незручним скороченим графіком.
В нас робота — на самісенькій передовій. В лікарні розташований штаб боротьби з коронавірусом. Очолює його — не інфекціоніст, як це не дивно, не епідеміолог, не анестезіолог, не лікар невідкладної допомоги, а хірург. Керувати в складному становищі завжди повинен альфа, лідер, фюрер, вождь — називайте, як хочете. Людина з яйцями. Це може бути жінка, згадайте хоча б Маргарет Тетчер, все залежить від матеріала, з якого зроблена людина.
Місяць тому в Італії все тільки починалося, люди з подивом та трохи розгублено переповідали один одному про перших загиблих від ускладнень вірусної інфекції.
Планові операції в нас припинені. Зовсім. Величезна багатоповерхова будівля стаціонару лікарні міняє внутрішній устрій, кожне відділення, що має, зазвичай, окремі палати інтенсивної терапії, готується до можливого напливу інфікованих у важкому стані. Три супер-обладнені реанімаційні відділення — звичайно, готуються до серьйозної роботи. Інші служби також зазнали змін. Поліклініка, що обслуговувала всю країну — майже не працює. Всі сили перерозподілені на підсилення роботи нашого центру невідкладної допомоги, вхідних воріт гігантського шпиталю. Навіть в “мирні часи” це був мурашник, де велика кількість професіоналів працювала в постійному, 24 на 7, режимі “Go-go-go!”. Тільки тут в цій країні можна побачити чергу з десяти карет швидкої допомоги, які нервово поспішають передати хворих до людей в синьо-білому медичному одязі, що налітають на каталки та починають в декілька пар рук синхронно робити свої чаклунства. Іноді тут підлога залита кров'ю, бо екстренно, “з коліс”, розкривали грудну порожнину та тримали у руках людське серце, іноді тут кричать, плачуть, істерично сміються, лаються та лізуть обійняти медичний персонал, можуть робити прямо тут масу досліджень, процедур, маніпуляцій та навіть операцій, можуть приносити на собі запах багаття кремезні пожежники, хтось пациентів несе аромати п'яної крові чи конопель, когось забирають “до автобусу” обвішані зброєю та спец засобами поліцейські, а головне — безперервний коловорот лікарів, медсестер та медбратів, медичних помічниць, прибиральниць. Якщо таку роботу не любиш — там не затримуєшся надовго, захочеш стрибнути чи кудись, де тихіше чи менше бруду, чи у стерильну тишу планових відділень.
Додайте до цього звичайний щоденний прийом тим самим медичним колективом параллельно з тим ще пари сотен людей, що після роботи вирішили не чекати на прийом сімейного лікаря, а просто заскочити у відділення, що завжди відкрите, та за п'ять євро зробити собі всі обстеження, отримати консультацію всіх потрібних лікарів, та написати у фейсбук, як довго довелося чекати.
А тепер накладаємо на це вірус, який визиває у великого відсотка заражених дихальну недостатність з високою летальністю, від якого поки що немає а ні ліків, а ні вакцини, від якого не виробляється імунітет. І розуміємо, чому зграї, щоб вижити в таких умовах, порібен вожак.
Прийом хворих тепер ускладнений. Хто прилетів останнім місяцем з Китаю, Ірану, Італії (перелік, як ви розумієте, вже дуже широкий), та має ознаки застуди — повинен телефонувати сімейному лікарю, або на швидку. Якщо стан погіршується — повністю екіпірована бригада привозить до нас до ізолятора. Перед входом до лікарні розгорнута велика жовта палатка. Пронизливо жовтий колір, блискуча поверхня, як дощовик хлопчика Джорджі з фільму “Воно”. Мед персонал працює там у повній екіпіровці, змінює один одного , зміни скоротшені. Ви пробували просидіти хоча б годину у респіраторі? Таких годин — багато поспіль. Вуха болять від дужок окулярів, шкіра обличчя горить, треться об цю товсту маску. Холодно, бо сьогодні, наприклад, мінус п'ять за бортом. Руки пріють під рукавичками, на ходу засвоюєш навички, як все це одягнути, як та де саме це безпечно зняти. На навчаннях, ще з Еболи, ми в повному захисному одязі мастили руки кетчупом та знімали форму. Це не так просто, перші рази (та й не перші) — весь бруд потрапляв при зніманні на волоси, вуха, шию. Тож, треба постійно тренуватися. Дрібниць не існує. Женеш від себе зайві думки, накшталт, скільки лікарів померло в тому Китаї, 18? 19? Але працюєш. А тут треба, наприклад, навпомацки зібрати уламки кісток у пристойний анатомічний вигляд, а в цьому додатковому костюмі “відчуття не ті”, тому згадуєш, як діти костоправа Касьяна з Кобеляк не мали іграшок, окрім горшика у мішку, що тато розбивав, а треба було через мішок скласти докупи, й все йде, як має бути. А десь там, у чистій зоні, принесли дбайливо підписаний чорним маркером пластиковий судочок з обідом. До нашого відділення зараз приїжджає з кухні візочок з сотнею таких обідів. А тобі прямо зараз ні носа почухати, ні до туалету вийти, ні покурити.
Місяць тому в Італії, як вже написане, все тільки починалося. А за вчора вже від ускладнень коронавірусу загинуло більш за сімсот осіб. По радіо час назад розповідали про першого загиблого в Фінляндії. Часу мало, можна вже відчути близький грім.
Біла палатки чергують люди в зеленій військовій камуфляжній формі — громадянська оборона, потім такі самі з жіночого захисту (є такий), допомагають, в них свої завдання.
З іншого боку лікарні, з головного входу, біля закритих на карантин кав'ярень, буфету та магазину квітів дебелі хлопці з охорони ретельно та старанно записують, хто, з якою метою проходить до лікарні, міряють температуру, пропускають не всіх.
Лише один місяць тому в Італії... Ех, тут так хочеться вірити, що вдалося максимально зробити все можливе на випередження — ввести вперше за історію надзвичайний стан, підготувати медичну систему, розігнати дітей зі шкіл, а людей — з підприємств...
Коли ти на роботі — то весь у фокусі, зконцентрований. Ця робота часто призводить до вигорання, до виснаження, до зривів, але тут хоча б розумієш серьйозність справи, бачиш свою причетність, тримаєшся. Новини з інших країн також проходять через серце, всі ці суперечки про ібупрофен чи експеріменти з дії усіх відомих противірусних препаратів на оту корону — це ж від того самого, всі хочуть щось робити, думати, допомогти.
Після роботи, після душу, виходиш, щоб швидко проїхати додому. Чим далі від лікарні, тим більш дивуєшся, що місто не хоче вмирати. Місто хоче жити, тож, люди роблять протилежне — не хочуть сидіти вдома. Сьогодні, їдемо з Оксаною автівкою та емоційно коментуємо кожну стайку дітлахів, що бігають вулицями та дитячими майданчиками, кожного з півсотні велосипедистів, що сміливо розсікають чорною балтийською ожеледицею, на пенсійного віку бабць, що з впертістю термінаторів пхаються у автобусах. Сказано ж, сиди вдома! Поодинокі хіпстери у масках, скоріш, радують, вони точно дивилися фільми про зомбі-апокалипсіс та знають, як це воно. Але людей зараз на вулицях занадто багато. Хочеться кричати, як Сара Коннор у своєму сні до людей, коли її не слухали.
Вдома чекає безліч домашньої роботи. Школа працює, всі вчителі на зв'язку, щоденно висилають завдання, чекають на відповіді, спілкуються, батьківськи чати розриваються від мамашкіних запитань, треба одночасно пояснювати нашим двом бійцям нові теми, перевіряти старі, малювати аквареллю, робити презентації про Колумба та складати цікаві орігімі. Крім того, тато ходить на роботу з вижигателем у наплічнику, бо самим синам вдома без батька це не можна, а також в них лобзік, пилки, молотки, вивертки, цвяхи, боксерські рукавички, м'ячики та справжній борцовський двадцятикилограмовий манекен, що тато виміняв за безцінь там, де він вже не потрібний, словом, привіт сусідам, що живуть під нами.
Діти, звичайно, більш хотять повтикати у свої гаджети. Батьки хотять, щоб діти читали. Насильство тут не допоможе, звичайно, тож, всією галасливою сім'єю вибрали чергову книгу.
Ми прийшли додому, діти регочуть та кричать: Мамо, мамо, там у книзі написано “я тобі член відріжу, гомік”!
Оксана до мене — ти знав, що там так написано? Ти папа - сам їм пояснюй все.
Ні, кажу, в фільмі такого не було. Читайте далі, там все пояснюється.
А сам радію. Телефони дітей лежать на столі, а сини, з нечастим у теперішні часи завзяттям вголос по черзі читають один одному товсту білу книгу, на обкладинці якої клоун з червоною повітряною кулькою посміхається маленькому хлопчику у жовтому дощовику.
Жовтий колір дощовика щось мені нагадує.
А місяць тому в Італії все тільки починалося...
#LiterLG