Дитинство пам'ятаю уривчасто. Неніни руки, татові вуса, сестрине намисто, бабусіни казки. Бігав в одній сорочці в бур'янах, ловив коників, дивився на небо та чекав вечора, щоби падали зорі. Аж раптом перше безтурботне життя скінчилося, налетіли на хутір татари, людей у полон забирати, татко шаблею відбивався, троїх порубав, але закололи його, бабця встигла мені на шею хрестик одягнути та до глибокої балки бігти відправити. Я такий переляканий був, що не помітив, як далеко-далеко забіг. День пересидів у хащах, а як повернувся, нічого вже від мого дитинства не залишилося - хутір догорав, людей живих не було нікого... Ось цей хрестик, грецької віри, з одного боку Ісус, з іншого Покрова
Так і ношу...
Потім багато ходив пішки. Треба було що їсти, тож прибився до
старого сліпого кобзаря, що ходив поміж містах та співав про славетних
лицарів. Так ми з ним три роки й проходили - я зростав, навчився грати на
кобзі та засвоїв усі козацькі історії. Останню зиму дід хворів, ледве дійшов
до Мгарського монастиря, та там і знайшов свій спокій. Я пішов далі, а
кобзу забрав із собою. Коли мені сумно, або ж навпаки - весело, вона
співає немов сама, ніби то не я пальцями струни теребенькаю. І пісня сама
ллється, мов той соловей. Тож ти питала, хто мої друзі - вже за хрестик та
кобзу розповів, пішли далі.
Був я джурою в козака Василя. Взимку на зимовнику він мене
грамоті вчив, а влітку з собою та синами на Січ брав. Добрий Василь був
чолов'яга, справжній козак. Та й сини його теж, з їзуїтського колегіуму
багато цікавинок розповідали. А на Січі взагалі свої університети були.
Усю лицарську науку я там засвоїв. Василь мені люльку на спогад
залишив, в нього їх ціла купа була. Там, на Січі, я і призвісько отримав.
Спали ми в курені, а мені матуся рідна наснилася, мов біжу за нею, а
наздогнати не можу. І гукаю "Мамо, мамо!" А брати Васильчуки
прокинулися також та мене добудилися, що розмамкався, кажуть, Мамай.
Так і приліпилося.
Багато пороху нюхати встиг. Не було краще нас воїнів. Якось навіть
з гішпанцями рубилися. Хтось з побратимів там голову зложив, хтось
золото привіз, а я коня андалузського. Не кінь - вогонь! Став він мені
вірним товаришем.
Потім мене до морського походу на чайках взяли. Похід був вдалий,
вдалося з турецького полону багато побратимів визволити. А в бою я
особисто Сагайдачного від смерті спас, тож він мені шаблю подарував. Ось
вона - красива, турецька, каміннями оздоблена. Після походу з повним
правом став я оселедець носити, люльку палити, та на кобзі грати.
Справжнім козаком став. Побратим, що три роки в турецькому полоні
провів, якось смішно на землі сидів, немов турок, я сміявся спочатку, а
потім і сам почав так сидіти. А що, зручно. Ось і зараз сиджу, бачиш?
Але головний мій друг - це ти. Мабуть, я є перший козак, що його
малюють. Ось ти сидиш, моя кохана жінка, та малюєш цю картину. А мені
так спокійно поряд, як затишно, так вільно дихается... Бог є любов, я
дивлюся в твої очі, а ти пензлем вимальовуеш мої. Тож ані шабля, ані кінь,
ані люлька не є головними моїми друзями. Ти намалювала себе, але чи
побачать це інші?...
07.07.2017, Tallinn, Estonia