Югословенські добровольці, Одеса, приблизно 1916-1917.

«...В Одесі початок. В кривавій Одесі, в Канатному заводі, де була масакра en masse (масова бійня), ...,  і де копачу могил казали, що не треба йому знати імена вбитих, бо то є хорвати, ..., і де 23го жовтня 1916го року було застрілено тринадцять хорватів на Куликовому полі...».  Мирослав Крлежа, один зі стовпів хорватської літератури. «10 кривавих років та інші політичні есеї», 1937..

 

Деякі пояснення до питання масових вбивств хорватів та словенців на території Одеси в 1916му році. Передумови та хронологія подій. Короткий огляд доступних джерел, історія дослідження та мітологізації.

 

Під час вивчення історичних подій новітнього часу треба бути надзвичайно обережним у визначені подій, формулюваннях, уникати емоційного забарвлення власних описів та не вводити в оману читачів через приховування або перекручування фактів, що не вкладаються у спрощену чорно-білу картину світу.

 

Дослідження подій позаминулого та минулого сторіччя на Балканах є яскравим тому прикладом. Висвітлення процесу, опис ключових подій та персоналій, втручання інших країн а також пояснення географічних змін відбувається в яскраво сербсько-російському, підкреслено прохорватському, снобістському з нотками лівацтва усереднено-західному та навіть у екзотичних болгарському, грецькому та македонському нарративах.

 

Розберемо один епізод балканського хитросплетіння, який безпосередньо відноситься до території України.

 

Де відбувалося? Подій, про які йтиме мова далі, відбувалися безпосередньо на території саме міста Коцюбіїв, а також у найближчих околицях. На той час давнє, майже тисячолітнє, чорноморське місто Істріан-Коцюбіїв-Хаджибей було всього лише якихось 127 років як завойоване Російською імперією та перейменоване в «Одес(с)а».

 

Куликово поле, 1916

 

Коли відбувалося? Переважно 1916 рік, кульмінація подій – жовтень. Через деяку плутанину та велику щільність подій інколи плутають з подіями листопаду 1918-го року, коли також в Одесі загинуло зо два десятка хорватів, про що буде розтлумачено окремо.

 

Що відбувалося? Масові позасудові тортури та страти військовополонених, переважно хорватів та словенців, під час формування «добровольчого» «югословенського» легіону.

 

А ось питання Чому? Скільки? та Хто винен? потребують більш детального розгляду.  В Україні ці питання не досліджувалися.

 

 

Передумови: територія, яка згодом - у більшості двадцятого сторіччя, від 1918 до початку двотисячних -  була об’єднана у єдину державу (Королевство сербів, хорватов та словенців – Королевство СХС, потім Королевство Югославія, потім – Соціалістична Федеративна Республіка Югославія – СФРЮ) – на початку Першої світової війни була розділена. Частина, переважно населена католиками словенами та хорватами відносилися до Австро-Угорщини, відносно молоде Королевство Сербія династії Караджорджовичів (Карагеоргійовичів), населене ортодоксальними християнами (православними) впевнено нибирало економічну та військову міць, здебільшого  мусульманизована Боснія та Герцеговіна були анексовані Австрією, в результаті Першої та Другої Балканських воєн до Сербії приєдналося Косово, а Македонія була поділеня з Грецією, бо претендуюча на той регіон Болгарія була переможена тій у війні православних з кирилицею проти православних з кирилицею. Чорногорія, що цікаво, була вже довгий час незалежна від османів та проводила самостійну політику.

 

Одночасно з тим під м’якою, терпимою імперською австро-угорськю владою з тридцятих років дев’ятнадцятого сторіччя серед хорватької інтелігенції постало питання про об’єднання всіх південних слов’ян у єдиний ментальний простір, який у майбутньому планувалося трансформувати у єдиий політичний простір. Ця ідея іллиризму (від напівмітичної Іллірії) пішла мандрувати головами теоретиків та переросла у масивну гілку панславізму – югославізм (будемо використовувати іноді словао «юг» замість «південь», якщо дозволите). У деякий час навіть планувалося взяти до того об’єднання навіть Болгарію, ця ідея повторювалася вголос навіть в 1934-му році та після Другої світової, але була відкинута через неприховні протиріччя.

 

Ідея створення єдиної південнослов’янської держави отримала прихільників скрізь – у Великобританії та Франції – через ймовірний розпад чи послаблення Австрії, в Росії – через надію таким панславізмом отримати шлях до Середземного моря, у Сербії – через теорію Serbia Irridenta, тобто розширення суто сербського белградського політичного, ментального та релігійного диктату та контролю на всію майбутню об’єднану югословенську територію. Італія, яка тоді була значно менша, мала таємні лондонські гарантії розширення та приєднання італійсько-слов’яномовних Істрії та Далмації за рахунок відокремлення їх від Öстеррайху. Чехословаччина та Польща мріяли про свою державність. Навіть у самій Австро-Угорщині до Великої війни існувало реформістське крило, що хотіло зберегти Імперію шляхом створення Об’єднаних Штатів Європи – країни федеративного устрою, де, наприклад, Вільгельм Габсбург був би українським королем, а хтось інший – хорватським. На превеликий жаль, головний двигун австрійських майбутніх реформ, ерцгерцог (архикнязь) Фердинанд був вбитий у Сараєво сербською офіцерською організацією «Чорна рука», Королевство Сербія виконало 9 з десяти пунктів Австрійського ультиматуму, невиконаний пункт 6 став казусом беллі, та Європа поринула у морок світової війни (якщо розглядати Другу світову продовженням Першої, то лише уявіть, як зростає ціна кожного слова відповіді на шостий пункт  «this cannot be accepted»).

 

Попри чисельну та військову перевагу Австрії та великі втрати, бойові дії для Сербії склалися, як це не парадоксально, непогано. Армія непогано трималася та контратаковала, і вже у 1915му році разом з сербським урядом евакуювалася на острів Корфу. Звідки була переправлена на важливий Салонікський фронт. Одночасно з цим, багато хорватських (формально – австро-угорських) мислителів, теоретиків та політиків емігрували до Лондону (де мали теплий прийом) та створили Югословенський комітет, який, на їхню думку, мав у майбутньому бути ядром уряду об’єднаної країни. Таким чином, на 1916-й рік маємо поки що два ідеологічних та політичних центру хорватів та сербів – Лондон та Корфу. Також прийняття рішень, що відносяться до Одеської масакри, був Санкт Петербург, тодішня столиця Російської Імперії, якій – Імперії – лишалося існувати лише рік.

 

Військова промисловість та сільське господарство Російської Імперії відчувало гострий дефіцит робочих рук через мобілізацію власного чоловічого населення, з іншого боку, на 1915 рік величезна кількість військовополонених була розселена деякими територіями з метою компенсувати недостачу власних працівників. В одеському регіоні, за даними Франка Поточняка, зосереджено «пара сотен тисяч військовополонених Хорватов, сербів та словенців з Австро-Угорської монархії». З іншого боку, у повітрі вітала ідея повернути десятки тисяч солдат на фронт, використовуючи їх у своїх інтересах.

 

Примітка: Франко Поточняк, 1862-1932, хорватський політичний діяч, один з лідерів Югословенського комітету, проводив емігрантські великі з’їзли в Римі та Чикаго в 1915му, і також в 1915му році був посланий до царської Росії – до Одеси зокрема – налагодити запуск газети «Словенський Південь» та проконтролювати створення військового добровольчого корпусу. Є головним свідком подій. Після війни – державна служба в Королевстві СХС та Югославії. Цитується робота «Із еміграції. В Росії», 1926, Загреб.

 

«Пища полагается пленным такая: утром при отправлении на работу — кофе с сахаром и хлеб, на обед - борщ, каша и макароны, вечером - горячий ужин. Работающим в ночных сменах с вечера выдается еще фунт хлеба и четверть фунта сала. Пленным христианам предоставлена возможность по воскресеньям посещать церковь, а евреям — по субботам синагогу».    «Южный Край», Одеса, 1916.

 

У радянській та сучасній сербській історіографії домінувала думка, що військовополонених «південних слов’ян» у Російській Імперії було 300 000, через добробольчий «сербський» (підкреслюють цю назву замість «югославенський») пройшло 70 тисяч людей, «якими рухала ідея національного відродження» - В.В.Зеленін, 1977.

 

Формально, створення добровольчих контингентів з числа військовополонених не було дозволено з позиції світового права, але так само, як і розпад Австро-Угорської Імперії, всі головні гравці були в тому «добровольчому югословенському легіоні» зацікавлені.

 

Перша спроба набрати «добровольців», з яких багато хто встиг на невійськових роботах завести дружину та навіть дітей, та повернути молодих чоловіків на фронт, була зрозуміло не зовсім вдалою, але зформувався невеликий сербський кістяк формування. Головний начальник Одеського воєнного округу генерал від інфантерії М.І.Ебелов наказав зібрати всіх військовополонених південнослов’янського походження в Одесі, де «под влиянием патриотически настроенных коренных сербских офицеров, нужно ожидать лучшего результата вербовки». РГВИА, Ф.1837, Оп1. Д. 425. Л 483., по Я.В.Вішняков, 2017.

 

Микола (Ніколай) Другий та югословенські добровольці, 1916.

Таким чином, влітку 1916го року були сформовані вже дві Сербські дивізії та запасний сербський батальйон у складі єдиного корпусу, а з острова Корфу до Одеси прибули генерал Живкович для командування та сербськи офіцери для формування штабу корпусу. Російська влада виділяла великі гроші на озброєння та оснащення формування, про важливість корпусу для Росії та Сербії говорить той факт, як відвідування сербським премьєр-міністром Н.Пашичем та російським імператором Миколою (Ніколаєм) ІІ. Перша та друга сербська дивізії приймали участь у бойових діях, в цілому, невдалих, після чого повернулася до Одеси, що негативно відбилося на подальшому наповненні «добровольцями».

 

Візіт сербського премьєр-міністра Н.Пашича до Одеси, 1916

Тут ми переходимо до суті подій. Під час формування розквартированих в Одесь та Олександрівську (Запоріжжі) «добровольчих» «югословенських» дивізій, які по своїй суті були «примусовими» та «сербськими», були численні епізоди (а окремі багаточисленні епізоди дозволяють говорити о систематичності) силового та психологічного примусу, тортур та вбивств солдат та нижних чинів з числа військовополонених хорватів та словен. Як свідчать документи (які саме – розглянемо нижче), головним винуватцем та виконавцями вважають офіцерів та солдат сербського походження, вже включених до «добровольчої» дивізії, а також, по окремому епізоду, один з козацьких підрозділів російської армії. Точна кількість жертв не є визначеною, коливається від 13 до 10000, але все ж таки події можуть бути клясифіковані як військовий злочин та розглядатися з точки зору важливості кожного життя, неприпустимості тортур та примусу військовополонених зраджувати присязі та брати до рук зброю.

 

Короткий огляд джерел для вивчення ходу подій.

 

Як вже зазначено вище, спогади Франка Поточняка «З еміграції» та емоційні тексти Мирослава Крлежи. Крім того, історичні роботи чеської історикині Мілади Павлової 1925-1926 років. Мілада присвятила все життя дослідженню югославо-чехословацьких відносин, провела багато експедицій та самостійно збирала свідчення від учасників подій. Монументальна праця «Югословенський одбор», видана в Загребі, має великий розділ, присвячений подіям в Одесі.

Політик, правник та державний діяч доктор Александар Хорват зачитав у 1918-му році на Хорватському державному соборі свою доповідь-інтерпеляцію «Grozote u Odesi (Жахи в Одесі)», де навів великий фактаж та безліч свідчень про жорстокий примус та знущання над військовополоненими. Фактично, його доповідь та уривки з неї лежать в основі кожного хорватського дослідження та статті на цю тему. Інтерпеляція, відома з протокола засідання Собору, є переліком свідчень, що були зібрані комісією. Також, у доповіді Александара Хорвата засуджувалася бездіяльність одного з головних свідків – Ф.Поточняка, а також серського лікаря та політика, добровольця Першої сербської дивізії, та людини, безпосередньо дотичної до подій – Мілівоя Ямбршака. Зберігліся стенограма доповіді, де, крім тексту, є згадки про емоції та протести в залі, бурхливі обговорення та навіть вигуки Анте Павеліча «Слава всім нашим хорватським жертвам».

 

В 1943-му році побачила світ праця Славка Павічичя та Франьо Перше «Хорватська військова історія (Hrvatska vojna povjest)», написана емоційною мовою з акцентуацією на національнії складовій одеської масакри як важливого епізоду сербсько-хорватських відносин. Треба брати до уваги політичні тенденції часу написання та друку твору. Хорватські джерела загалом зовсім не пишуть про структуру та задачі «добровольчих» дивізій, відзначаються високою емоційністю, узагальненнями та саме там кількість жертв зростала від десятків до тисяч, «десяти тисяч» та навіть «десятків тисяч».

Альтернативним джерелом інформації є дослідження російського історика Я.В.Вишнякова, який вже у ХХІму сторіччі працював у «РГВИА» - російському державному військово-історичному архиві та може підкріплювати інформацію конкретними відсилками до документів того часу та спогадів розстріляного більшовиками генерала Ебелова. Слід відзначити, що російські джерела та статті більше уваги приділяють конкретній військовій структурі сформованих підрозділів, бойовим задачам, бойовим діям на румунському фронті у Добурджі, а події в Одесі розглядають, скоріш, як прикрий епізод. Однак, подобається це чи ні, саме російською владою було проведено розслідування кульмінації подій – вбивств жовтня 1916-го року, з протоколом якого можна ознайомитися. Також, як можна з’ясувати з тексту російського дослідника, в російському військовому архиві є пойменний перелік всіх військовополонених, переміщених до Одеси в той період, і це дає простір майбутнім дослідженням. Російські джерела також мають цікаву інформацію про зневажливе ставлення сербських офіцерів до своїх російських колег та цікаві листи від жінок одеського регіону про домагання до них «добровольців»: «С покорнейшей просьбой обращаемся к вашей милости и просим вас избавить нас от этих сербских офицеров, которые по деревням ведут страшный развратный образ жизни, когда они были в городе это было может быть не так заметно как у нас в деревне. Это что то ужасное, они кутят, приводят женщин из города и дни у них проходят в бесконечных оргиях и это на глазах молодых девушек и детей, так как почти в каждой семье есть взрослые или подростки. У нас нет защиты, ружья и отцы наши все на войне. Во на днях одна девушка стрелялась в квартире офицера его же револьвером в деревне Дальник. Солдаты, если им не даешь, поломают двери, заборы, и жгут. Наши солдаты этого никогда бы не сделали, а эти проклятые австрийцы только форму носят сербскую, им доставляет удовольствие делать нам русским вред, и для чего их здесь держат, кормят и одевают и от ничего не делания они бездельничают, а наши бедные солдатики там далеко страдают. Покорнейше просим Ваше Превосходительство войти в наше положение беззащитных женщин, и дать зависящее о вас распоряжение. Страдающие женщины от их безобразий» (РГВИА. Ф. 1837. Оп. 6. Д. 213. Л. 44–44 (об). Я.В. Вишняков ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКИЕ СТАТЬИ ВЕСТНИК МГИМО-УНИВЕРСИТЕТА).

 

Сербські джерела: «Jугословенски добровольци 1914-1918», Зборник докумената, Београд, 1980; Петрович И., Српски добровольци 1912-1918, Броjке и судбина. Нови Сад, 2001  та інші. Загалом, як видані у часи Королевства СХС, СФРЮ та у наш час історичні статті, збірки та книги відображають сербський погляд на ті події, що є, як вже було вказано, в рамках сербсько-російського історичного нарративу, але без згдок про цей бік історіографії дослідження було б неповним.

 

 Події

 

Головною проблемою під час формування «добровольчої дивізії» була відмова хорватів та словенців воювати під сербським прапором за сербські інтереси. Всю першу половину 1916-го року зконцентровані у Одесі військовополонені проходили через процедуру вербування, під час якої незгодні хорвати та словенці відчули на собі фізичний примус. Їх били батогами («не було добровольця, хто не мав синців»), тому А.Хорват використовує замість терміну «добровольці» термін «silovoljci (силовольці, примушені силою)» про членів дивізій. Під час розквартування особового складу на території казарм Канатного, Цукрового та Пробкового одеських заводів відбувалися більш важкі злочини. Хорватів «примушували копати власні могили, саджали на кол, відрізали частини тіла, відрубали руки та ноги, тіла таємно бросали в море». Також «зламували пальці на руках, тягнули за волосся по землі, тримали годинами в холодній воді, катували голодом, били» (А.Хорват, Т.Йоніч, М.Павлова). Інтерпеляція А.Хорвата (а за нею й всі інші дослідники) наводять дані, що одного (невідома точна дата) дня до кладовища привезли тіла 18-ти людей, співробітник кладовища вимагав документи та імена загиблих, на що йому відповіли, «то су хрваті, не требате знаті (переклад зрозумілий)». Практично кожне джерело відмічає факт зкидання тіл до моря. Слід зазначити, одеська міська топографія дозволяє це здійснити. Щодо кількості жертв, то у доповіді Хорвата є приблизні цифри за жовтень: 10-15 лінчовано (саме цей термін) першого та другого жовтня, потім кожної ночі одна-дві людини втрачали життя та були втоплені в Чорному морі. Додається, що море викидало багато мертвих тіл того року. Слід відзначити, що саме 1916го року на одеському рейді був затоплений парооход «Меркурій», загинуло приблизно 400 осіб, й газети писали «У селения Григорьевка к берегу прибило 28 трупов», тож, знахідка мертвих тіл влітку-восени 1916го в Одесі, як це не звучить, була сумною щоденною практикою. Але далі А.Хорват сумує: Якби Чорне море могло говорити, воно би розповіло, скільки тисяч хорватських та словенських синів проковтнуло». Саме з цієї доповіді, з цих слів йде сталий міт про 10000 вбитих в Одесі хорватів, що є, скоріш за все, перебільшенням.

 

Канатний завод, точніше, казарми на його території, перетворився на концентраційний табір, де «у кожному приміщенні текла кров». Там тримали людей, працювала «перевиховна команда», знову ж таки били, ламали ребра, кістки та голови, повторимося, але звідти, за словами свідків, виносили тіла до моря.  

 

Канатний завод, Одеса, 1916 рік

23-го жовтня на Куліковому полі відбулася організована хорватсько-словенська акція непокори сербським офіцерам під проавстрійськими гаслами «Хай живе краль Франьйо-Йосіп (Франц-Йосип)», «Хай живе монархія Габсбургів» та «Živila domovina (хай живе Батьківщина)». Акція була жорстко зупинена сербами та російськими козаками. Кількість загиблих на Куліковому полі називається від 13 ти до 28-ми.

 

Одеса, 1916 рік

Генерл Ебелов робив особисту доповідь імператору Миколі (Ніколаю) Другому про події жовтня: «В день 23 октября сего года около 10 часов дня командир 1-го батальона V полка подполковник Владимир Милошевич, делая свой недельный осмотр батальона, осмотрел 4 роту своего батальона, помещавшуюся в «Пробочном заводе» на Сл. Романовскго, где помещается весть батальон. При входе в помещение 4-ой роты поздоровался с солдатами «Здорово братцы» («Помози бог, войници»). На привет никто из солдат, которые в помещении были, не ответил. Командир батальона сделал вид, что этого не замечает и продолжал осмотр, а дежурному офицеру по батальону, который как раз был взводный офицер этой роты, подпоручику добровольцу Божо Турини (хорват) приказал узнать позже, при удобном случае и хорошим способом, какие причины этому. В полдень того же дня около 50 солдат этой же роты не хотели принять пищу (завтрак). Когда дежурный офицер, подпоручик Турина, пришёл в роту узнать причину, солдаты ему ответили, что они не желают сербского завтрака, а желают вернуться в плен. Это своё желание они поддержали криками «Да здравствует Австрия! Долой Сербия! Долой король Пётр!». Дежурный офицер, связывая это с отказом ответа на приветствие сего дня, приказал сейчас «сбор» этой роты во дворе казармы. Таким образом он хотел найти и арестовать зачинщиков этого движения, а также и отделить их от ружей, так как ему казалось, что многие из солдат заняли угрожающее положение. На команду «сбор» никто из солдат не вышел во двор, а наоборот, они ещё демонстративно топтали ногами при вторичной команде «сбор», отданной дежурным офицером. Тогда дежурный офицер пошёл в 1-ю роту того же батальона, взял девять вооружённых солдат для охранения пирамиды с ружьями 4-ой роты, чтобы ни один солдат этой роты не мог взять винтовки. Когда дежурный офицер пришел в 4-ю роту с этими людьми и поставил часовых кругом оружия, бунтовщики закричали: «Скорее берите ружья» и побежали к пирамиде, чтобы взять винтовки. Шесть человек бунтовщиков успели отнять у часовых ружья. Другие шесть человек из бунтовщиков вынули ружья заранее и спрятали под постелями. После этого все атаковали с оружием в руках и свалка началась. Гул и крики при этом слышны были далеко во всяком углу казармы и двора. Услышав этот шум, фельдфебель 2-ой роты, которому дежурный офицер ещё раньше приказал на всякий случай иметь под рукой 25 вооружённых солдат своей роты, прибежал с этими людьми по собственной инициативе к месту борьбы, чтобы восстановить порядок. В этот же момент фельдфебель 1-ой роты пришёл со всей своей ротой. Он также по собственной инициативе, видя эту борьбу, приказал роте взять оружие и пришёл восстановить порядок. Не имея возможности дойти до места беспорядка по большой лестнице, которая была загромождена солдатами, фельдфебель взломал двое дверей и через мостик, соединяющий помещения его роты с помещением 4-ой роты, пришёл за спину бунтовщиков. Всё это длилось около получаса (приблизительно между 13 1/2 и 14 часами дня), а стихло, когда больше ни одного из бунтовщиков не было в помещении 4-ой роты. Все они (оставшиеся живыми) удрали по большой лестнице или на крышу. В течение этого времени, на большой лестнице (которая ведёт во двор) случилась катастрофа. На лестницу побежали как бунтовщики, так и другие невиновные и перепуганные солдаты, которые хотели убежать с места свалки. На этой лестнице был хаос. Солдаты в общей суматохе толкали друг друга всё больше и переходили через упавших им под ноги. Под огромным давлением перила на лестнице сломались и многие полетели с высоты второго этажа на пол. Так как на полу было разбросано старое фабричное железо и строительные дрова, многие из упавших на месте падения остались мёртвыми. Кроме того, следующие при падении надавливали предшествующих упавших. В этой катастрофе погибло 10 людей, задавленных и убитых при падении. Из этих пять человек бунтовщиков (хорват) и пять человек невиновых (четыре хорвата и один серб). Легкораненых пять - один серб, четыре хорвата, которые вылечились и теперь несут службу. В самой свалке погибло трое - два хорвата бунтовщика и один серб. Двое тяжело ранены и оба хорваты. Все убиты и ранены холодным оружием. Сейчас после этого, дежурный офицер арестовал 13 человек хорватов бунтовщиков, их по приказанию русских властей возвратили в плен. В течение всего этого времени в казарме из офицеров был только подпоручикдоброволец Божо Турина, в качестве дежурного по батальону офицера. Остальные офицеры батальона ушли в город завтракать. Полковой и батальонный командиры немедленно были уведомлены о происшедшем случае и прибыли из города на место происшествия около 3 1/2 часов дня, когда в казарме всё уже было кончено и порядок восстановлен. Изложив самый ход события честь имею донести до сведения начальнику дивизии ещё об причинах, которые, по моему мнению, довели до этого: 1. Основное желание всех пленных сберечь свои жизни. Это и есть причина тому, что они покидают своё отечество и изменяют своей присяге и сдаются противнику. Это чувство руководило этими бунтовщиками, а огромные потери 1-ой дивизии задали им тон. 2. Достаточное и удобное житьё в плену. Они в качестве пленных жили довольно свободно и делали, что им было угодно. Зарабатывали они между тем, гораздо больше, чем получают добровольцы. Многие из них даже спаивались с хозяйками домов, где работали, так, что даже детей нажили. 3. Факт, что не желающие поступить в ряды добровольцев отосланы на прежние места, где их ждали любовницы и удобная жизнь. Чтобы это прекратить, было бы необходимо, согласно моему мнению, ходатайствовать перед русскими властями, чтобы все югославяне, которые изъявили нежелание поступить в ряды добровольцев, не отсылались бы на прежние места в плен, а в рудники на работу, чтобы почувствовали наказание и раскаялись за свой изменнический поступок по отношению к югославянской идее», , а за наказом російського міністра іноземних справ Б.В.Штюрмера генерал С.Д.Чістяков провів власне розслідування: «Случайно собранная масса естественно находилась в дисгармонии. Хорваты и словенцы заявляли, что они вовсе не «сербы», а католики и до того, к чему стремятся сербы, им дела нет, – отмечал он в рапорте. – Было бы совершенно неоправданным утверждать, чтобы при югославянской горячности и в такой обстановке не было брани, ссор, драк, ударов и даже поранения и убийств. Последние явления имели место среди югославян, которые отказывались от поступления в сербский добровольческий корпус, в более или менее резкой форме, с большим или меньшим влиянием на остальных, прибывших с ними югославян. Побои проводились самими же солдатами (действительными добровольцами) в отсутствии офицеров, главным образом по ночам. Избивались хорваты и словенцы, наиболее враждебно настроенные против сербов. Бывали случаи, что сами караульные били и отбирали деньги у арестованных».

 

Помилки та міти.

 

Крім технічних та мовних помилок (замість «канатного» заводу зараз часто пишуть «контактний»), іноді змішують події 1916-го та 1918-го року, коли обмежений контингент Австрійської корони прибув до вже української Одеси та за різних обставин загинув 21 військовий, серед яких були особи хорватської та словенської національності. Зараз на католицькій ділянці території 2-го Християнського кладовища міста Одеси встановлено меморіальну плиту. Згадки про події в Одесі 1917-го року мають під собою недостатньо грунту. Коротенькі публіцистичні статті також припускаються прикрої помилки, говорячи про «масові вбивства десятків тисяч хорватів в Одесі в 1916-1918-х роках, немов три роки поспіль не було чим іншим зайнятися в місті. Суто політично, некоректно говорити «вбивства в українському місті», бо відповідальність за злочини завжди несе окупаційна влада, у випадку 1916-го року існують великі підозри у вині вищої влада Російської Імперії, генералів Ебелова (Росія) та Живковича (Сербія), як осіб з правом приймати рішення, та їхні підлеглі. З іншого боку, неприпустимі голословні звинувачення без ретельно проведеного розслідування, тим більш у такому гострому та болючому для балканських держав питанні.

 

Висновки

 

Прикро, але у пам’яті перш за все хорватської інтелігенції назва українського міста – Одеси прочно асоціюється з кривавими подіями 1916-го року. Більш того, саме Одеську масакру іноді називають першопричиною подальших взаємних жорстококостей, якими багата історія взаємовідносин цих південно-слов’янських народів ХХ сторіччя, тобто джерелом та дотичною причиною появи Ясеновця, Вуковару, бомбардування сербськими літаками хорватських міст та американськими – Белграду. Саме тому ця тема вимагає об’єктивного неупередженого дослідження, встановлення пам’ятних знаків, визанння на державному рівні та узгодженого, погодженого всіма сторонами, дипломатично точно зформульованого примирення.

 

Перспективи подальших досліджень – междержавна робота в британському, французському, австрійському, хорватському, російському та сербському військових архивах, дослідження матеріалів А.Хорвата та М. Павлової, краєзнавчі штудії в Одесі (Коцюбіїві), проведення круглих столів та міжнародних історичних неупереджених конференцій, популяризація об’єктивної доведеної інформації.