На півдні України є місто Мелітополь. Як і багато інших міст півдня воно має ніби-то грецьку назву: “меліто-поліс” - “медове місто”, веде свою історію з часів Катерини Другої (що не відповідає історичний правді), цього року відзначає 235 років від “заснування”. Якщо зануритися глибше — саме тут було татарське поселення Кзил-Яр (“червоний берег” - від кольору місцевої залізно-марганцевої глини). Якщо копати ще глибше, ми тут знайдемо Кам'яну Могилу з письменами-петрогліфами, що датуються чи то четвертим, чи то сьомим тисячоліттям до нашої ери, з зображеннями мамонтів та драконів, з святилищами та капищами.
А ще саме через ці місця проходила від Перекопу на північ знана з давніх давен Муравська сакма (або шлях), якою спочатку мігрували дикі звіри (бо “сакма” татарською — то відбиток ноги на землі), а потім кримські татари робили свої походи на північ повз “землю козаків” до Московщини. Саме тут, в цьому історичному місці народився 1883 року мислитель та теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов.
Довжелезні напружені тексти автора терміну “свідомий українець” наші з вами сучасники, як правило, не читають. Точніше, беруть найпоширеніши цитати зі збірок, або читають лише заголовки та назви творів. Мало хто може похизуватися, що подолав, наприклад, всі десять томів “вибраних” (тобто, не усіх) творів. Насправді, Дмитро Іванович за своє життя написав дуже багато. Лише перелік редагованих ним особисто журналів буде довжелезним, годі й перераховувати окремі статті та монографії.
Є така унікальна особливість в українців, що видатних особистостей помічають та відзначають спочатку вороги — дискредитуючи чи вбиваючи, та лише потім — свої. Так само стало з Донцовим. Мало який московський антиукраїнський допис, що претендує на історичність, може обійтись без згадки про Дмитра Івановича, йому приписують вигадані цитати, перекручують ідеї та фальсифікують спогади та відгуки сучасників. Інша річ — наші дослідники. Українці пишуть більш докладно, з кілометровими цитатами, але, як завжди, в режимі “молитви серед своїх” - розумні статті не спроможні достучатися до широкого загалу.
Хто він був? Чому не мав спокою все життя? Чому його цитують наші герої та антигерої? Що саме він зробив для України та чому ми повинні знати про нього більше? За що можна любити Донцова?
Життєвий шлях пана Дмитра може дати деякі відповіді.
Батько був освіченою та поважною людиною, навіть був обраний міським головою Мелітополю. Дмитрик багато читав, та, за власними спогадами, відчував силу Великого Степу та захоплювався історією Муравського Шляху, потім вирішив вчитися в тодішній столиці імперії — Санкт Петербурзі, саме там почав політичну діяльність в УСДРП — так, як це не дивно, в студентському середовищі імперського університету існував осередок партії українських соціал-демократів. Звичайно, ці партійці майже в усьому мавпувала старших братів — російських соц-демів. Активність молодого Дмитра Івановича мала передбачувані наслідки — арешт. Царат переправив арештанта Донцова до Києву, запроторив у славнозвісну Лук'янівську в'язницю. Зусиллями сім'ї стало можливим звільнення молодика, тож він повертається до С.-Петербургу, потім, після недовгих поневірянь — у зворотньому напрямку, назад до Києву. Вже тут, у середовищі колег по укр-соц-дем партії, знайомиться з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком. Багато дискутує та пише. Вивчає брошуру Міхновського “Самостійна Україна”. Згодом Донцова заарештовують вдруге.
І знов родина допомагає йому, один Бог знає, як їм це вдалося. Щоб втретє не спокушати долю, Дмитро емігрує з підросійської Наддніпрянської України на підавстрійську, до Львову. Там, у Галиції, відбувається знайомство з теоретиком українського консерватизму та ідейним двигуном майбутнього “гетьманського руху” В'ячеславом Липинським, Дмитро також спілкується з молодим Євгеном Коновальцем (та стає для нього прикладом принциповості). Писав про роль фізичного виховання молоді. Поступово в голові Донцова кришталізується своє бачення української національної ідеї, розуміння того, що власної країни не буде без гідної політичної нації, що беззубому, як він сам казав, “гермафродитному” спосібу українського життя треба протиставити шлях постійної безкомпромісної боротьби, шлях підтримки та вирощування еліти нації, шлях дослідження свого коріння та літератури, культури та мистецтв.
Знаходить сили та продовжує здобувати вищу освіту як вільний слухач Віденського університету, згодом — Львівського. Знання, отримані в той період життя Донцов проніс через все життя, вражаючи слухачів тв співрозмовників широкою ерудицією та глибокими знаннями.
Зриває оплески та закріплює своє ім'я статтєю 1913 року “Українська молодіж — теперішнє положення нації”, після якої вступив до заочної полеміки як з російськими імперцями, так і з російськими лібералами, а також із Володиміром Ульяновим (Леніним). Як і тепер, будь який російський теоретик вибухає накопиченим у собі лайном, тільки заходить мова про українську національну ідею та необхідність боротьби за свою державу та свої інтереси. Нічого за сто років не змінилося.
У своїй роботі Донцов сформував для молоді три головних, сучасних для того історичного періоду, ідеї. Перше — все те, що на той момент було в “українському політичному житті”, м'яко кажучі, неефективно. Друге — і головне — основою майбутнього державотворення Дмитро Іванович вважав політичний сепаратизм від Росії. Впізнаєте гасло “Геть від Москви”, з яким будували незалежність два нормальних з шести наявних сучасних українських президентів? І третє — він казав, що тогочасна нестабільна політична ситуація та передчуття великої війни сприяють українській справі, лише потрібно не пасивно спостерігати, а брати участь в активній боротьбі. Ех, недарма член Державної Думи Російської Імперії та майбутнього Тимчасового уряду Мілюков казав про Донцова: “Бойтесь его”.
Звісно, залишає лави УСДРП, яку давно переріс.
4 серпня 1914 року, на самому початку Першої світової війни, Дмитро Іванович стає головою Союзу Визволення України. Головною ідеєю, звичайно, було визволення Наддніпрянської України від московського панування.
1916 року переїжджає з Берліну до Берну, де очолює пропагандистський відділ новоствореної Ліги визволення поневолених народів Росії. Заснована бароном з балтийських німців Бернхардом фон Юкскюлєм (який походив з відомої родини, що мала колись багато кріпаків-естонців) Ліга мала своїм завданням надати свободу від царату для білорусів, укранців, фінів, естонців, латишів та литовців. Дмитро Іванович, разом з дружиною — Марією Бачинською — видавали в Швейцарії “Вісті народів Росії” (Korrespondenz der Nationalitäten Russlands), головним завданням якого була інформаційна та ідеологічна пропагандистська підтримка кожної з поневолених Московщиною нації.
Також пан Донцов під час Першої світової війни багато друкувався в періодиці Львову, Краківу, Берліну, Відня, Базелю, Берну, Лозанни та Женеви.
Цікаво, що з падінням династії Романових Ліга припинила своє існування. Донцов повертається до Львову, де в 1917 році, нарешті, отримує диплом доктора права. З думками про Україну Донцов знов бачить в історичних подіях великий шанс, та підкреслює в публікаціях, що годі займатися “політикою страуса”, якою, на його думку, займалися всі наявні партії.
Важко було уявити когось, хто любив майбутню Україну більше, за Донцова, але до перенасиченої просоціалістичними елементами Центральної Ради його не взяли. З лютого 1918 року Дмитро проживає в Києві,є членом партії демократів-хліборобів (УДХП). Звичайно, беззуба політика ЦР не залишила Донцову іншого вибору, крім як підтримувати зміну курсу та прискорювати прихід до влади
Ясновельможного пана Гетьмана Скоропадського та ідейно обгрунтовувати створення Української Держави — найкращого державного утворення періоду Перших визвільних змагань.
За часів Гетьманату Донцов є головою та директором Української Телеграфної Агенції — головного мозкового ідеологічного та інтеллектуального центру новостворенної держави. Україна під владою Скоропадського створила власну Академію Наук, Академію Мистецтв, Національну бібліотеку, мала власні гроші та була визнана півсотнею провідних держав та монархій світу. Це був найкращий період для національного, економічного та культурного підйому України. Але, декілька місяців на більшовицькі гроші незадоволені Шаповал з Винниченком готували переворот, на додачу німецький військовий контингент готувався залишити Київ. Гетьман вже в листопаді замислився про федеративний договір з Денікіним. Це викликало хвилю обурення навіть у симпатиків незалежної України, і вже 25-го листопада виходить стаття Донцова, що засуджувала ідею федерації з будь-яким російським урядом.
Вже 14 грудня Ясновельможний підписує зречення, тож, Донцову від Директорії (нагадаємо, він здавна був особисто знайомим як з Петлюрою, так і з Винниченком) загрожує смертна кара. Завдяки особистому втручанню Євгена Коновальця Донцова навіть не заарештовують, а посилають до віденської дипломатичної міссії. Потім він знов поїде до Берну, де очолюватиме Українське пресове бюро при посольстві Української Народної Республіки в Швейцарії. Директорії досталося на горіхи від його пера: “...ви почали вашу революцію під жовто-блакитним українським прапором, ви проводите її під червоним прапором соціалізму, а скінчите її під чорним прапором анархії”. Так влучно про долю УНР не писав навіть найрозумніший Чикаленко.
Пройшло два роки. Донцов з дозволу польської влади переїжджає до Львову, де видає Літературно-науковий вісник та редагує галицький часопис “Заграва”. Там, переосмислюючи власний досвід та аналізуючи Перші визвільні змагання, Донцов допомагає народитися українському інтегральному націоналізму. Але і тут, на Галиччині, Донцов не мав достатньої підтримки. Зараз це видається дуже дивним, адже до 1939 року (доречі, і Дмитро Іванович мешкав у Львові також до 1939) в цьому “українському П'ємонті” було дуже поширене москвофільство, що потім органічно перейшло у сов'єтофільство. Головним ворогом були поляки, тож, Українська Галицька Армія своєю зрадою УНР та домовленністю з росіянами у критичний для Петлюри час також не подовжила життя незалежної України. Ідея Донцова була проста, як вже казали — це “Геть від Москви”, іншими словами — виразно протиросійська риторика, а не лише проти абстрактних інших держав.
Донцов відчував свою самотність, але не втрачав духу, друкувався в галицькій, польскій, швейцарській та німецький пресі. Як він сам казав пор той період: “Відтоді став я пропагувати свої ідеї, як “free Lancer””. Донцов настільки випередив свій час, що навіть популярне зараз слово — фрілансер (“вільний спис” — відомий з романів Вальтера Скотта вислів про вільну самодостатню людину-найманця) використував найпершим з україномовних.
У книзі “Націоналізм” Донцов, серед іншого, писав: “Коли Україна захоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духової, економічної і політичної нації. Без такої ідеї ми лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, який житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціальним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”. Так буде доки не оголосимо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітня, ані соціальна, лише національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.»
Якось до Львову приїхав міністр освіти УРСР Микола Скрипник, який розписував переваги большевицької “українізації”. Донцов відповів йому яскравим націоналістичним текстом, чим остаточно затвердив себе як ворога більшовиків та — ширше — будь якої малоросійщини та колляборації з будь якою формою влади московщини.
1933 — 1939 за власний кошт видає у Львові “Вісник літератури, політики та науки” з чудирнацькою чорною пантерою на обкладинці, де серед іншого детально розбирає творчість Бажана, Сосюри, Тичини та інших, що перейшли на службу до червоних. Вважав, що на службі у червоного диявола вони усі втратили левову частку своїх світлих талантів.
Прихід Другої світової війни призвів до короткострокового арешту, потім Донцов переїжджає до Берліну. Там стає цікавий випадок, що один колишній знайомий, такий собі колишній соціаліст Севрюк (а також радянський агент) пише до гестапо доноса на Донцова, що той, ніби то, “полонофіл”. Це викликає в карального органу лише посмішку та до нового арешту справу не доводять. Тим не менш, Дмитро Іванович приймає рішення переїхати до Бухаресту, де протягом року видає журнал “Батава”. В цей важливий для себе період Донцов пише про необхідність плекання окремої касти українців з найкращею освітою, світоглядом, здатних для політичного життя та керування державою, справжньої національної еліти. Саме ці ствердження отримують згодом шатену критику популістів усякого штибу. Що ж, наслідки загального виборчого права, коли голос, наприклад, умовного академіка Патона, умовного наркомана-сепара та умовного п'янички-ватника є рівними, відчувають на себе зараз українці, та що там, також цю “рівність” відчули і американці з Трампом, і британці з Брекзітом. Десь зо чверть наших виборців, можливо, тепер підтримують ідеї Донцова про деякі обмеження доступу до воєвиявлення для широких недосвічених мас.
Коли відкрили архіви німецької розвідки, виявилося, що особа Донцова була головним претендентом на майбутню уявну посаду українського президента. Не склалося.
Кінець Другої світової війни Донцов зустрів, на щастя, в амеріканській зоні окупації. Сов'єти намагалися викрасти Донцова як “військового злочинця” (при тому, що він ніколи не брав до рук зброї, а ОУН (б) самі відхрестилися від нього), та Дмитро Іванович встиг переїхати до Парижу, звідти — до Лондону, потім — до США.
З 1947 року живе в Канаді, де багато років викладав в Монреальському Університеті.
1948 — 1966 роки працював надзвичайно багато, з-під його пера вийшли “Хрест проти диявола”, “Московська отрута”, “Туга за героїчним. Ідеї та постаті літературної України”, “Хрестом і мечем” та багато, багато інших. Все більш в уяві Донцова образ ідеального устрою провіду України стає подібним до середньовічного лицарського, як це не дивно, ордену.
У віці 89 років Дмитро Іванович Донцов відійшов до кращого з світів, та був похований на українському цвинтарі святого Андрія в штаті Нью Джерсі. Поряд з ним спочивають прем'єр-міністр УНР Борис Мартос, генерал-хорунжий Сергій Єфремов, Тодось Осьмачка, патріарх Київський та всієї України Мстислав (Скрипник) та багато інших синів України. Чи є таке місце пам'яті Перших визвольниз змагань в самій Україні — питання риторичне.
Праці та ідеологічне підгрунтя невпинної антиросійської боротьби, що були створені цим наддніпрянським емігрантом з червоної української землі Муравського Шляху, живуть й досі. Як завжди, оцінені ворогами та майже невідомі широкому українському загалу, крім того невеликого прошарку обізнаних свідомих українців, яких сам Донцов вважав елітою нації.
Таллінн, Естонія, 13 грудня 2019 (на день Андрія).