Оголений (Entblößt)
(в двох частинах, з епілогом)

Ілюстрація Maryna Sokolyan

Частина перша.

Що може бути чарівніше за тихий ранок влітку біля моря? Відповідь зрозуміла - ранок у Венеції 1818 року.

Попри ранок, променад на косі Лідо був тоді вже вельми багатолюдяний — чарівноокі дами, франтуваті кавалери, хитрющі торгівці та злодії на будь-який смак дефілювали морським узбережжям та споглядали один-одного. На іншому боці Венеціанської затоки, трохи праворуч, можна було розгледіти у добру підзорну трубу “Spy glass“ головну частину цього Божого та людського творіння — міста на воді — Венеції, з неможливо прекрасним Канале Гранде, палаццо, гондолами з гондольєрами та іншими відомими всьому світу місцевими ознаками.

Карета зупинилась біля обкладеного каменем півкола з бесідкою. Трійця англійців (переплутати неможливо!) вийшла, продовжуючи жваву бесіду. Першим йшов, постійно позіхаючи, високий чоловік з тендітним обличчям, яке показувало водночас великий розум та весело проведену минулу ніч. Він подавав руку молодій дамі, що також була трошки прим'ятою, але, попри це, мала вигляд милий, веселий та також розумний, хоча розум жінки, що сміється, не так легко оцінити.

Однак усі погляди мимовольних спостерігачів відразу були притягнуті третім, що, мов багатокрилий янгол, виглядав водночас земним — та неземним, вищим, нетутешнім.

Висока статура, прекрасний легкий костюм, манери й поведінка людини, що звикла завжди домінувати, хвилі темного волосся на голові, а головне — погляд та очі.

Очі зупиняли подих того, хто в них дивився. Дами втрачали рівновагу, починали нервуватись, закохувалися, втрачали свідомиість та на відстані (майже) вагітніли. Чоловіки відразу губили всі нашарування цивілізації та відчували себе маленькими вовчатами у зграї при появі блискучого та сильного безперечного альфа-самця — хтось падав на спину та копирсав ніжками, хтось тихо, по-шакалячому, заздрив, хтось намагався бути поближче, хтось обожнював та також закохувався, тобто всі ставали тими, хто вони є.

Трійця впевненно крокувала до пірсу, що язиком простягнувся до моря. Відчувалося, що ще дві-три години, та буде справжня літня спека. Глядачі та спостерігачі зацікавленно трималися трошки на відстані, прислуховуючись до розмови невідомих.

- Мері, доречі, вітаю з виходом твоєї книги, - казав приятним глибоким голосом янголоподібний, звертаючись до жінки. Я впевнений, вигадана тобою історія доктора Франкенштайна — це крок у майбутнє. Ми з твоїм чоловіком Персі — люди минулого, наша література відображається класичними засобами — з театральної сцени, в картинах майстрів та літературному копіюванні. А для твого твору, для передачі всього того жаху треба щось нове, накшталт живих картин, поєднаних з музикою. Коли великий прогрес це винайде, побачиш, твій персонаж та ота потвора з частин інших тіл — буде однією з -найпоширенеших. Однак, наступний тираж не повинен бути анонімним. Сміливо друкуй на обкладинці своє ім'я. Не бійся.

Голос подав тендітний Персі: Пробач, Джордж, ти вважаєш, що книгу, авторкою якої є якась Мері, наше шовіністичне суспільство буде купувати? Може, коли твоя донька Ада підросте, її мати - “королева параллелограмів” дасть їй освіту, цей світ буде сприймати розумних жінок, але не тепер. Тут ніхто навіть не друкує мій твір, чоловічий, про систему виборів у нашій імперії. А там десятки розумних ідей.

- Бо це дуже розумно, але скучно, Персі. - відповіла чоловікові Мері, але дивилася вона (як і усі навколо), на Джорджа. Продовжувала: На мій скромний погляд, для романа необхідна якась яскрава ідея, образ, малюнок, що буде дивитися прямо на читача з розкритої книги, прямо вдаряючи в мозок. Ось у Джорджа є його герой, що трохи втомленний від життя, але крутий та розумний, майже як він сам у реальному житті.

- Я вже втомився від нього, Мері, - різко відповів янголоочій Джордж. В мене багато інших ідей, але автор не може жити у відриві від того, що поруч, від подій у світі, від кохання та політики. Автор не може спокійно жити, коли цілі нації живуть та пригнічуються у складі різних імперій, як їм відмовляють у самому праві на власну мову, державу, на власний, суто національний культурний розвиток та примушують розчинятися у домінуючий імперській культурі.

Персі ще раз позіхнув (безсонна ніч у ресторані вдавалася взнаки): О, Джордж, ми це вже чули, коли ти усім забалакав усі вуха про Грецію під османським ігом, коли ти заснував всеєвропейський рух еллінофілов (чи філеллінів?) та тепер всі тільки й кажуть, що національне повстання там — лише питання часу.

- Так, питання найближчого часу. Більш того, я сам за свій кошт озброю загін та поведу за собою виборювати незалежність Греції, - роздивлячись горизонт, додав Джордж. Персі скептично дригнув бровима, а Мері засумувала, бо знала янголоподібного дуже близько. Настільки близько, що...

Це була ідея Джорджа, доречі, коли вони ховалися від дощу на березі Женевського озеру — написати кожному по оповіданню в новому для англійської літератури жанрі жахів — і вона беззаперечно перемогла, бо також відчувала, що Франкенштайн Мері Шеллі буде жити довше за його авторку. Але Джордж...

Вони прийшли на самий кінець молу (чи пірсу, чи як його там італійською). Хвилі мелодійно билися в мармурові ребра споруди. Джордж почав роздягатися. Увага жіночої частини спостерігачів різко підвищилася, хтось навіть дістав лорнета. Персі озирнувся та немов уперше побачив оточуючих. Промовив, звертаючись до друзів: Які чарівні тут є дами, можна було б витратити трохи часу, якби ж всі вони так закохано не дивилися на Джорджа.

Дружина Персі — Мері — посміхнулася: А ти так все життя й бігатимеш між коханням до мене та своїм “вільним коханням”. Ти вже довів першу дружину цим до самогубства, але зараз не дочекаєшся, я сильніша.

- Не цим довів, не цим. Мене нічого не задовольняє, але я задоволений тим, чого реально можу досягнути, — пробубонів Персі, однак тепер знов дивився то на Джорджа, то на море, що тепер не здавалося йому таким гостинним та лагідним, то на далекий інший бік Венеціанської Лагуни. Продовжив: Джордж, може, не треба?

Тим часом Джордж зняв з себе абсолютно весь одяг. Дами з натовпу зойкнули, прокотився легкий шепіт, зливаючись з голосами моря. Янголоподібний був тепер схожий на прекрасну статую зі своєї улюбленої Греції — пропорційно складений, кремезний, з немов виточеними різцем талановитого скульптора дуже розвиненими м'язами, з мозолями на кулаках від англійського boxing, з широкими плечима та спиною, зі сталевими литками, що робили майже непомітною легку кульгавість... Дами, відкрив рота, торкалися поглядами до грудних м'язів, кубіків пресу на животі та безсоромно роздивлялися нижче... Не звертаючи уваги, Джордж почав швидко розминатися, розігріватися, водночас натираючи тіло якоюсь маззю чи жиром з бляшанки.

Янголоподібний дивився вдалечінь, але, продовжуючи підготовку, відповів Персі: Ти б краще також вчився плавати, бо колись стане у нагоді. Не можна любити море та не вміти плавати, не вчитися. Не можна любити людей, не вивчаючи бокс та фехтування. Не можна добре писати, коли ти сам не є людиною, здатною до прямої дії. І про нації... Після Греції, як ми переможемо — а ми точно переможемо — всю мою силу, весь талант я присвячу визволенню іншого народу від іншої імперії. Розпочну всеєвропейський рух любові до цієї, іншої нації, як я зробив філ-еллінський рух. Потім пройде років за двісті — ніхто й не згадає, що колись та Греція не мала незалежності. Якщо я там не загину та якщо ніяка лихоманка мене не звалить — за двісті років інша велика країна буде також мати законну, виборену в боях незалежність.

- Яка ж це країна? - позіхаючи відкритим ротом, без великої особливої зацікавленності спитав Персі?

Джордж подивився на нього, похитав головою: Тільки у воді відпочину від вас, чопорні британці. Море дасть мені три та три чверті годин вільного часу для роботи, якого з вами, прихильниками розваг, кохання та алкоголю, не знайдеш.

Мері посміхнулася. Персі взяв її за руку.

Джордж ще раз подивився на протилежний бік Лагуни, там, де на відстані декількох морських міль був центр Венеції, Великий Канал, палац Дожів. Прикинув відстань, вітер, хвилі на морі, течію... Додав: Або чотири години з половиною.

І легко, мов ластівка, стрибнув з пірсу в море. Винирнув, та розміреними рухами чудового спортсмена попрямував до цілі.

- Пробачте, панове, а як звати цього джентльмена, - спитала дама з натовпу.

Відповіла Мері:

- Джордж Гордон, лорд Байрон.

- Той самий?

- Той самий, - сказав Персі, прямуючи з Мері назад до карети. - Той самий...

Частина друга.

Море холодною водою немов жива істота тримала на собі Джорджа, янголоокого лорда Байрона. Немає меж, немає нічого, тільки ти — та море.

Плив, слідкуючи за диханням, промовляючи рядки від поеми, над якою зараз працював:

“...Himself as rough, and scarce less old,
The Ukraine's hetman, calm and bold:
But first, outspent with this long course,
The Cossack prince rubbed down his horse...”

Рухи тілом, ногами та руками, поодиноке натреноване дихання чудово лягали на цей віршований ритм.

Слова “козацький принц”, “гетьман”, назва невідомої країни - “Україна” - римувалися та викликали безліч асоціацій в освіченої людини.

Плавати Джордж обожнював з дитинства. Також багато часу приділяв фізичним вправам, харчуванню. Але... Але то було вторинне, відносно погляду на людство, відносно того, що Джордж, відкинув пафос цієї фрази, бачив краще за весь інший світ. Лорд Байрон відчував всі почуття інших — весь біль, все кохання, нездійсненні бажання та зовнішні прояви — як на рівні однієї людини, так і на міждержавному, міжнаціональному рівні, відчував страждання та радощі цілих класів, народів, континентів. Це й є той самий талант від Бога, геніальність, обдарованість.

Я же довго ще пливти...

Налагодив дихання та ся налаштував на довгий шлях, могутній мозок Джорджа продовжив працю.

Він не шуткував, що буде працювати на воді.

Для роботи письменником потрібна сильна емоція. Не можна просто так узяти та написати шедевр, бо “треба”. Ні, навпаки, необхідно з ним жити, їсти, спати, боліти та розуміти.

Емоція народжує образ. Мері права, образ повинен бути таким, що його малюватимуть найкраші митці класичної школи, цей образ повинен закарбуватися прямо в підсвідомість, та й не забуватися все життя.

Заплив триває. Розігріте тіло поки що легко переносить воду.

Байрон давно шукав серед не дуже давньої європейської історії якусь монументальну фігуру, якусь постать, що подібна за величчю до героїв минулого, до міфічних велетнів грецьких епосів, скандинавських едд та кельтських вірувань. Європейці стали дуже маленькими, навіть якщо, як Наполеон, можуть заливати кров'ю цілі континенти. Погляньте на Персі — він засне під час найцікавішої розмови!..

Байрон бачив той новий образ. Дикий кінь несеться степом...

“...he was a noble steed,
A Tartar of the Ukraine breed...”

Небезпечне плавання допомагало уявляти цей образ. Але як перенести на бумагу, як заримувати цей багатогодинний заплив? Як зробити це цікавим для читача? Монотонні рухи, дихання, боротьба зі стихією — як? Як передати тренування, що ти робиш все життя, у короткому вірші? Як передати м'язові рухи, коли ти рухаєшся, мов звір?

“...but he was wild,
Wild as the wild deer...”

На спині у коня прив'язана молода людина. Чоловік. Він ледь живий, його свідомість тримається між буттям на небуттям, намагаючись не зірватися у прірву.

Продовжуючи пливти без жодних ознак втоми, Джордж подумки гортав сторінки французського видання “Історії Карла Дванадцятого” авторства Вольтера, дійшов до глави “Penetration to Ukraine”.

Вольт-ер, ер вольт, перегорнуте повітря, хитрий у житті та розумний у літературі...

Джордж Байрон читав спочатку про самого шведського короля, аж доки не дочитав там до історії українського гетьмана Мазепи. Почав вивчати, занурюватися глибше, дістав книги Дюрвіля, Боплана та інші...

Поступово намалювався величний та могутній портрет великої людини, освіченої, розумної, хитрої, чутливої, хижої, воїна, поета та патріота.

Байрон подивився вперед. Лише третина шляху подолана. Треба берегти сили, даючи знижку на безсонну ніч. Підсилився вітер. Стає важче...

Історію гетьмана (не інакше як від німецького Hauptman) лорд Байрон вивчив краще за будь-якого, принаймні в Англії чи Італії. Думав написати епічну віршовану біографію, велику та багатосторінкову. Від подій, як ще батько Івана Мазепи — Адам — вбив якогось Зеленського (ну й прізвища в них, як таке римувати), й аж до загибелі в Бендерах.

Але образ тоді не буде такий яркий та виразний.

Треба відкинути все зайве, й намалюється...

Вітер поступово перетворювався на шторм. Хвилі підіймалися та опускалися, лорд Байрон мужньо та невпинно боров стихію, бо хоробрим джентльменам належить світ. Тіло почало переохолоджуватися...

Це в історичному трактаті можна писати багато слів, розтікатися думками, накшталт “...the Ukraine, the country of the Cossacks, lying between Little Tartary, Poland and Mußcovy...”, як у Вольтера.

В поемі треба щось яскраве.

Оголений прекрасний юнак, прив'язаний до дикого коня.

Кінь несеться додому, до своєї батьківщини. Юнак двічи чи тричі помирає від страждань та возкресає, але його цей вимушений шлях, ця дорога невідомо куди, така тривожна та важка, як цей заплив лорда Байрона, все це створює нову людину, нові риси характеру, новий портрет людини.

З верхньої точки хвиль Байрон бачить ціль, до якої пливе. З нижньої — разом всю поему, над якою працює. Бачить старого гетьмана Мазепу та молодого короля Карла, що відходять, програв баталію під Полтавою. Безславний кінець глави “Penetration to the Ukraine“. Бачить велику ріку — Бористен, що співзвучне його призвіщу “Буран”, як спочатку називалися Байрони. Старий Cossack prince надасть молодим шведам приклад мужності та життєвої сили, а потім розповість свою історію королю Карлу. Як служив при дворі польського короля, як закохався в дружину польського шляхтича, як той зі слугами спіймав його та прив'язав до спини дикого коня.

Волни жбурляють вверх та вниз, але Байрон спокійний. Поема майже написана, пливти залишилося не довго. Холодно, але стрімкий рух непереможної стихії вже є заримований, складений у рівні, але емоційні рядки, прочитаний декілька разів.

Ще пропливти декілька кабельтових, й буде фініш. Ціль. Мета. Чортове запаморочення, кінцівки зводять судоми від холоду та втоми... Ще трохи... Ще...

...Чомусь пригадалися Персі та Мері Шеллі. Талановиті друзі. Донька Ада, яку бачив лише раз, вперше й востаннє.

Європейці... Байрон (чи Буран) відчував тут, над та під водою, причетність та єдність з тими яскравими, сильними, дикими, відвертими та щирими східно-південними європейцями, що жили вздовж берегів Середземного та Чорного морів, вверх по Бористену та Дунаю.

Мазепа буде розповідати свою історію, а європеєць Карл Дванадцятий наприкінці засне, така ось буде в нього “глибока занепокоєність”, вирішив лорд Байрон, та запрямував у фінальному ривку до фінішу. Цієї історії буде достатньо для знайомства європейців з Україною. Sapienti sat. Тепер пливти. Тільки б вистачило сил. Тільки б вистачило... Спочатку Греція-сестра, війна за її незалежність, а потім!...

...

Епілог.

Лорд Байрон загинув у Греції у 1824 році під час боротьби за незілежність від лихоманки. До того, як і обіцяв, він озброїв за свої кошти загін військових та оплатив дорогу та інші витрати.

Персі Шеллі, письменник та близький друг, втонув, коли його корабель перекинувся біля берегів Італії, у затоці письменників. Він так і не навчився плавати.

Мері Шеллі, письменниця та подруга, пережила усіх друзів. Стала вдруге всесвітньо відома після появи кінематографу, її роман про Франкенштайна був екранізований сотню разів. Вважається першим романом-застереженням про науку, й також першим, де постає питання “чи можуть машини мислити”.

Ада Лавлейс, донька Байрона та “королеви паралелограмів” Анни-Ізабелли Мілбенк, дійсно отримала чудову освіту, була талановитим математиком та матір'ю трьох дітей, вважається першою в світі програмісткою.

Греція отримала незалежність після визвольної війни. Ім'я “Вірон”, грецький варіант Байрона, й досі є поширеним на цієй землі, район Афін має назву “Віронас”.

Поема лорда Байрона “Мазепа” вийшла 1819 року, була перекладена на всі мови цивілізованого світу. Були намальовані десятки картин видатними майстрами на основі головної події поеми — оголеного безпорадного юнака на дикому коні, були створені десятки літературних копій, від Віктора Гюго до Пушкіна, який повторював всі вигадки Байрона, від Чайльд Гарольда (Онегін), до Мазепи (поема “Полтава”, що також першою назвою мала “Мазепа”, Пушкін навіть намагався перпепливти Дніпро-Бористен в Катеринославі - ледве витягли та відкачали). Історія, викладена Байроном, була в 1877 році навіть перенесена в реалії дикого американського Заходу.

В сучасному світі французька кінострічка “Мазепа” отримала в 1993 році в Каннах золоту пальмову гілку однойменного кінофестивалю.

В Росії та постколоніальній культурній традиції постать Мазепи свідомо спотворюється та паплюжиться.

До 1991 року, коли, нарешті, відбулося “the erect of Ukraine”, передбачуване Вольтером та Байроном, в незалежній Україні був відзнятий тільки один великий фільм про цю масштабну постать - “Молитва про гетьмана Мазепу” Іллєнка.

Боротьба за незалежність України від Росії триває та ще не закінчена.

Байрона, що переймався би нашою долею, нема.

Європа спить.