АКІКО
БАЛКАНСЬКІ ЩОДЕННИКИ ГАРОБУ РОКІНОФУ
Крихта перша
"...
...Акіко справді не розуміла, чому КатА кричить на неї. Після війни пройшло вже три десятка років, цей регіон позиціонується як green-tourism, та й вона просто гуляла дикими місцями в пошуках краєвидів для фото.
- Нічого не скінчилося! - емоційно продовжувала КатА (вона немов помолодшала від своїх поважних п'ятидесяти до дзвінкої двадцятирічної військової медсестри). - Там міни, там, там і там! Скрізь міни! Наші мінували, серби мінували, з літаків розсипали. Жодної мапи. ХОДИТИ МОЖНА ЛИШЕ ТАМ, ДЕ ЛЮДИ ХОДЯТЬ.
Акіко прийшла в голову думка про зламану машину часу. Раніше вона вважала, що потрапила з України в минуле, а тепер було очевидне, що це українське майбутнє, через тридцять років після перемоги..."
"Балканські історії Гаробу Рокінофу"
Крихта друга
"...
Акіко швидко стукала по клавіатурі, набираючи текст виписного епікрізу. Ніхто вже не дивувався, що японка досить вільно розмовляє хорватською (а значить, сербською та боснійською, та й через пінь-колоду словенською), вільно англійською, прекрасно українською, трохи італійською, достатньо добре німецькою, російською, та навіть екзотичними для Балкан естонською та фінською.
Доктор Вукіч трохи боявся Акіко, тому шукав спілкування, щось постійно розповідав, зазвичай, своє, звичайне для фаната тодішнього президента Хорватії, тобто примітивне бачення війни в Україні. Попри чітку відповідь Акіко, що вона НЕ воювала, він мав на це протилежну думку, та за спиною всім розповідав, що вона - українська шпигунка. Персонал відділення дивився на японку з повагою. Справжня шпигунка - в такій дирі.
Зараз він щось теревенів про антибіотики, але не таке вже й безглузде, бо знайшов місцевий хорватський протокол та листав його, емоційно коментуючи. На диаграмі антибіотикорезистентності по країнах ЄС раптово Естонія була на найкращому місці, й він дозволив собі зневажливий коментар про малі розміри та малу значимість.
Акіко, ледь контролюючи свій ПТСР (не можна, вона ж за офіційною версією НЕ воювала) доволі різким тоном перебила:
- Тут у вас в глибинці хірургія першого покоління - добра, надійна, старомодна, прекрасна так приблизно кажучі на 1990й. Наслідки шкіл окремих професорів і тому подібне. В вашому Загребі вже є хірургія другого покоління - це генерація сорокарічних, які пробилися через вас, та трохи в індивідуальному порядку навчилися окремим речам на Заході. В Україні, наприклад, зараз розквіт такої медицини другого покоління - все більше людей їздить, вчиться, впроваджує. Все за свої гроші, на рівні особистих зв'язків.
А ось в Естонії будують медицину третього покоління - заряджають зі старту навчання найсучаснішими знаннями та навчають бути up to date, майже щоденно оновлювати багаж знань. Жорстокий конкурс та відбір. Завідувач відділення не сидить на місці більше 5 років. Безжалісне відкидання застарілих даних та швидке впровадження нових.
Тому й з антибіотиками все Оk.
Акіко перевела подих та з подвійною силою затарабанила по клавишах старої службової клавіатури
Суперечка припинилася.
Як казав Левко, в таких як ти, Акіко, друзів ніколи не буде.
..."
Балканські історії Гаробу Рокінофу
Крихта третя
"Що ми будемо робити з цим полоненим сербом?
...
Операція закінчувалася. Доктор Вукіч щиро розхвалював те, як майстерно Акіко тримала камеру, Ката з анесезіологом щось голосно пояснювали групі студентів, в коридорі розмовляв своїм каркаючим голосом старий Кірін, а здоровезний техничар (медбрат) Іво співав приємним низьким голосом якусь народну пісню. Звичайний балканський робочий день. Іво був солідний, імпозантний, вусатий, крупний чолов'яга. Зараз, крім роботи в лікарні, Іво мав якусь посаду в місцевому самоврядуванні, завжди носив кроватку та костюм. Тридцять років тому він був стрільцем-санітаром на війні, так само, як і доктор Вукіч. Вони постійно це згадували, коли були разом - частіше веселі випадки, окремо один від одного - сумні. Обидва були такими собі помилками того, хто вижив - яскраві, галасні екстроверти. Бо ті, хто після війни були інтровертами, за ці тридцять років зпилися.
Іво припинив співати, потер свої гігантські долоні одна об другу, й спитав:
- Докторе, що ми будемо робити з цим полоненим сербом?
Зрозуміло, це був жарт, типу, що робимо далі, нехай і дійсно ім'я пацієнта було Гойко, зрозуміло, війни вже давно нема, та й взагалі, Женевські конвенції... Акіко помітила, що Вукіч на це запитання, як каже молодь, зловив флешбекі, тобто теж перенісся на секунду туди, назад в часі, в маленьке село, коли ворожий танк зимнього світанку зненацька розвалив їхню натоплену хату, де вони сушили так-сяк попрасовані речі, добре, що вони ночували в сарайчику поряд, потім потрапили в засідку під перехресний вогонь, втратили майже весь санітарний взвод, але відбилися та після майже доби на ногах тоді ще молодий чорновусий Іво приніс на собі тіло загиблого товариша та живого, трохи прим'ятого полоненого на мотузці. Тоді він теж спитав
- Вукіче, що ми будемо робити з цим полоненим сербом?
Очі Вукіча між маскою та бровами затуманилися, він зітхнув. І тоді, і зараз він був явно більш тонкого душевного устрою, не те, що прямий Іво. Йому приймати рішення. Він вмів це робити тоді, вміє зараз.
Акіко ще раз переконалася, що як на війні, так і в житті потрібні і такі, як Вукіч, і такі, як Іво. Разом вони непереможні.
Головне швидко та вірно вирішити питання,
Що ми будемо робити з цим полоненим сербом.
...
Балканські історії Гаробу Рокінофу"
Крихта четверта
"...
Коли Акіко вже майже втратила сили боротися з балканським безладом, почула за спиною знайомий голос:
- Ах ти ж йоб@на моя аніме!
Акіко верескнула від неочікуваного щастя та кинулась обійматися. Левко, як завжди, з'явився нізвідки та, за його звичкою, через короткий час щезне. Тож важливою була кожна мить.
Левко за рік, що не бачилися, схуд, коротке русе волосся на голові ще більш порідшало, мішки під очима зросли, гострі риси обличчя були дуже далекими від канонів краси. 2022й рік взагалі нікого не омолодив. І тим не менш, в цьому не було сумнівів, Левко все ще мав той неповторний тваринний магнетизм, величезне серце та парадоксальну привабливість, за яку його так всі любили. Де він взявся й куди крокує - Акіко не питала, спитала тіки, де його кохана О.
Вони пили каву. Акіко швидко розповідала про все, що тут встигла побачити. Про міни, розстріляні тридцять років тому та не до кінця відновлені будинки, про людей, що загинули, й тих, що тоді вижили, (також тих, що вижили, але думками лишилися на війні назавжди), про звичку з тих саме часів називати один одного за позивними - Брікс, Брача, Тун, замість імен. Про тотальний посттравматичний синдром цілого міста та цілої жупанії (району), помножені на католицький містицизм та поділені на балканську безалаберність, про жінок, що вижили тоді, на війні та за ці тридцять років після, та про нове покоління, що не хоче знати про події минулого, словом, про все те, що чекає Україну в майбутньому.
Левко вислухав, дав їй декілька вельми практичних конкретних порад для життя, й прогнозовано зник, розчинився серед місцевих будинків з відбитками куль та снарядів тридцятирічної давнини.
Але в Акіко лишився приємний післясмак зустрічі та з'явилися сили жити далі.
Що б вона робила без цих раптових, нормальних, в доску своїх чоловіків в цьому океані людських заздрошів та байдужості.
Балканські історії Гаробу Рокінофу"
Крихта бозна яка за номером (насправді п’ята)
"...
ПТСР
Акіко завзято сперечалася з Вукічем про посттравматичні стресові психічні розлади, вона наполягала, що це важка проблема та потрибує вмілого довгого лікування, а хитрий Вукіч провокативно заперечував, казав, що діагноз ПТСР вигадали після їхньої югославської війни, щоб було що писати ветеранам до історії хворрби, особливо неушкодженим. - Подивись на мене, ось я, хірург, помилка вижившого, при чому двічи, - казав Вукіч. - Двічи з мого взводу лишався живим тільки я один, кишки друзів по стінах, і що, хіба я психічно хворий?
- Так, ти хворий, але через великий розум та роботу є компенсований, приймаєш кокаїн, оминаєш великі скупчення людей та не відвідуєш безкінечні весільні, народильні та поминальні п'янки-гулянки - основу балканського життя, - ХОТІЛА сказати Акіко, але не казала, бо вона ж не Венздей Аддамс, в кінці кінців, так з людьми розмовлять.
Боснієць Сауд зателефонував знизу з приймального, попрохав підійти. Зазвичай він кликав перекладати українським біженцям, що були розселени тут в містечку та поряд в Корениці (в минулому - Титова Корениця, село сербської четницької партизанської слави часів WWII, в дев'яностих серби з д е я к и х п р и ч и н покинули село, та й всю жупанію). Сауд раніше працював у величезній клініці вузьким спеціалістом, старанно приховував дрочення на соціалістичну Югославію, все ще вважав рідними містами боснійський Мостар, сербський Белград та словенську Любляну, принципово не любив Загреб, але нещодавно переїхав до Хорватії, щоб напрацювати собі велику пенсію. При тому він колись воював за Боснію та на собі пережив облогу Сараєво. Розмовляє крім балканських мов ще й російською та вільно італійською.
На прийомі, що дивно, був непойми як сюди до хорватських їбенів потрапивший естонець. Кремезний, років сорока п'яти. Стадія сп'яніння - Рембо. Він сам собі розматував зі ступні ізраїльський бандаж, пов'язку. Персонал він не слухав, вимагав інструменти, щоб самому зашити рану. Хитрий Сауд, щоб не загострювати, просто покликав Акіко, мол, ти ж працювала в Естонії, то йди, комунікуй.
Акіко - п'ятдесят кило, й те в чоботях.
/далі розмовляють естонською/
- Привіт, що з тобою трапилось?
- .... Ти хто така? (припиняє розматувать, дивиться)
- Акіко Ямагучі, лікар хірург. Зараз ляж на живіт, я подивлюсь твою рану. Ляж.
(він сопить, потім рівний, холодний командний тон Акіко доходить до нього та він виконує наказ. Сауд з сестрою переглядуються)
- Я (ім'я Танель, призвіще ХХ). Працював військовим парамедиком. В Афганистані. 2014-2015 та 2016-2017.
- Це я зрозуміла. По бандажу. Лійзі знаєш? Ріхо? Та лежи!
(він повернувся через плече, уважно роздивився Акіко, що вже встигла дуже-дуже швидко знеболити, промити рану на ступні та вже клацала голкотримачем, накладаючи шви, заспокоївся). - Лійзі була моїм інструктором. А якого саме Ріхо?
- Їх три (Акіко перераховує,).
- Та всіх знаю, звичайно. Де ти служила? Де воювала?
- Ніде.
- Та ладно.
- Кажу ніде.
- А.
- Б, Танель. Щось приймаєш? Снодійне, заспокійливе?
Танель знов повернувся, сів. Почав сам видирати з руки венозну канюлю, яку, є підозри, сам раніше встановив, у повнії відповідності до курсів такмеду ТССС. Тим часом казав: Та нормально в мене все з психикою. Нема в мене того ПТСРа. НЕМА! НЕМА!!!
- Не кричи, Танель.
- Не кричу, добре, добре. Паперів мені не треба, порад не треба, я все далі знаю.
(Злізає з кушетки, продовжує)
- Добре, що ти прийшла. Добре, що Лійзі знаєш. Бо я все одно сам зашив би собі ногу, але ще й тому дідуганові би вломив. (вказує на Сауда)
- Танель, він теж воював.
- Він теж бачив, як руки-ноги в різні сторони літають?
- Бачив.
Танель швидко пішов, сміливо гупаючи забинтованою ногою. Правда, чого ото наговариватися?
Сауд спитав Акіко: То солдатик? ПТСР?
Акіко дригнула головою, щоб швидше перемкнути мови в голові.
- Так.
Сауд якось гірко посміхнувся. - Війна нікого ніколи не відпускає, нікого, навіть за тридцять років..
Акіко йшла нагору до свого відділення, в кишені халата дзинькнуло повідомлення
Вже українською:
"Привіт! Дяка тобі, рука загоюється швидко, останній уламок дістали. Сплю вже добре, не прокидаюся, жодного ПТСРу нема, навигадували тут..."
..."
Балканські щоденники Гаробу Рокінофу
Крихта шоста
"Інстантна карма
...
Акіко подумки била себе вухами по щоках, караючи себе за примітивізм у власному відношенні до людей. Як жеж можна, дійсно, вчергове переривати перегляд мелодрами, пробелькотівши під ніс "піздостр@ждання якесь", а довгу дівчачу розповідь про загравання та бігання навколо якогось не першої молодості мудня пересказати Левкові як "та дєвочку з себе строїть, кароч".
Треба стати, нарешті, більш жіночною, почитати щось на фемінистичних сторінках. І не реготати, а навчитись там чомусь. Ось і зараз молодий лікар Антун, весь такий "скромна чарівність столичного хлопця", що інколи приїжджав до їхньох їбенів, вже півгодини вішав локшину на її, Акіко, вуха, сподіваючись на якийсь результат, мабуть. Акіко тим часом подумки знов спілкувалася з Левком, характеризуючи Антуна коротко: "Воно чмо".
Тим часом прийом хворих ніхто не відміняв, черговий п'ятидесятирічний пацієнт з тату 118.ї бригади між скаргами додав щось, як положено, про участь у війні тридцять років тому, про поранення, про пільги ветеранам-"бранітєлям".
Антун так, трохи зверхньо, кинув Акіко: А там, в Україні, де ти працювала, теж ветерани штрикають всім в очі отой свій статус?
Акіко моментально спалахнула, бо їй такі речі казати не можна. - Ти занадто молодий та взагалі маєш свою вільну країну, освіту та життя завдяки їм! - з металом в голосі відповіла, підвелася та вийшла продихатися-провітритися. Вже тихіше: Кажу ж, чмо.
Антун підкотив очі вгору, мол, які всі нервові. Покликав наступного пацієнта. На зап'ясті в того було татуювання "Вукові", тобто вовки, символ однієї з бригад хорватського війська. Ветеран почав з "Я бранітєль, і мені положено ..."
Антун пирхнув: "Та ви набридли, що тикаєте поперед себе оту війну! Це неважли..."
...
- Акіко! Акіко! Швидше, там Антуна б'ють! - гукала медсестра.
Акіко без поспіху допила каву с паперового стаканчика, прослідкувала очима, як невідомий балканський птах полетів десь вдалечінь, в бік скали-Зуба, порахувала до п'яти та пішла таки рятувати Антуна. Як не крути, колега. Хоча й чмо.
Балканські щоденники Гаробу Рокінофу"
Крихта сьома.
КУМ *Godfather*.
Акіко з Левком зашивають велику рану на руці балканського селянина. Той задоволено та з повагою спостерігає за їхньою слаженою роботою. Нагла небрита морда ледь помітно посміхається.
Левку дзвонить син. В Левка навушник, він розмовляє, не відриваючись від шиття.
- Тато, срочно в школу треба подєлку з шишок, сірників та каштанів.
- Сірники в шухляді, каштани з вати зліпи-розфарбуй, шишки з ялинки збери, може, якийсь слабак вже викинув, хоча ще тіки січень... Стоп, ти в восьмому класі, які подєлкі, які каштани, жартуєш??
- Так, соррі. Жарт. Насправді нам треба твір на тему "Розвиток особистості на прикладах світової літератури та мистецтва". На завтра.
- Хай мамка допоможе.
- Мамка сказала, ти в нас пісатєль, от ти й пиши.
- ОК. Записуй на диктохвона, потім зкоригуєш.
"Епіграф: З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно. Коко Шанель.
З абзацу далі.
Найчастіше та найпростіше розповідають історію з готовими персонажами, зформованими. Тобто, Шерлок Холмс від самого початку найрозумніший, він не розвивається, лише в апокрифічних "Бджолах містера Холмса" він деградує, бо Альцхаймер (чи Альцґєймєр) невмолимий та всіх нас чекає. Навіть вчителів. А ось Рембо крутий з першого кадру. До останнього.
Корабельні коки, повара тобто, Кейсі Райбек та Джон Сільвер прикидаються простими куховарами, а потім перетворюються на професійних вбивць, але це не розвиток особистості, бо вони такими й були до того. Венздей, знову ж таки, не розвивається.
Є приклади перетворення, розтягнуті на цілий фільм чи серіал, це популярно. Згадайте хоча б "Мисливця на оленів" чи "Ірландця". Кожний новий життєвий епізод змінює головного героя, що особливо помітно в порівнянні зі статичними друзями, які нікуди не йдуть.
Вельми модно робити коротке перетворення, як у фільмі Роккі в класичному виконанні: грає знайома музика, й герой сам чи під керівництвом мудрого вчителя качає м'язи залізом та постає таким собі Рембо. Ні, не переплутай, Рембо без розвитку персонажа, а Роккі з розвитком.
Можна зняти довге кіно чи написати книгу про вагаючогося персонажа. Наприклад, Апокаліпсис Now. Це не про розвиток, це про рефлексію на тлі сталих персонажів, які люблять запах напалму вранці. Таке важко вивалювати на споживача без підготовки, бо можна втратити зацікавленість.
Але найкрутіше, найцікавіше та найкоротше перетворення персонажа в світовому мистецтві було лише один раз. Книга Маріо П'юзо та фільм Копполи Хрещений батько. Обов'язково допиши, що твій батько вимагає від всіх, з ким він спілкується, знати в деталях всіх членів сім'ї Корлеоне, їхні долі та мотиви вчинків. Хто з батьківських друзів того не знає, батько наздоганяє та розповідає.
Так ось, сцена така:
Батька (не мене, а Віто, це вже про фільм) поранено чи вбито, сім'я в розпачі, старший син Санні психує, Фредо депресує, розумаха Том вимагає зачекати, два останніх друга мовчать, на Майкла, що ніколи не займався справами сім'ї ніхто не звертає уваги, він тут чужий, зайвий. WW2, де він воював, це так далеко від них, від сім'ї. Та й розмовляти Майклові з поламаною щелепою важко. Камера більш слідкує за Санні, якого Том Хейган майже вмовив зачекати.
І тут Майкл видає:
- Ми не можемо чекати.
І все - камера, немов здивовано, зупиняється на молодшому браті, він повторює фразу, парой речень дуже ясно та просто описує ситуацію, що склалася, та говорить, як він цю ситуацію вирішить: "Я їх вб'ю. Нічого особистого, it's strictly business". Німа сцена, достойна театру. Потім поважний чоловічий сміх, та все - лідерство беззаперечно та назавжди переходить Майклу. Наступна сцена в ресторані, шалені очі Аль Пачіно, свист потягу, постріли - лише закріплюють лідерство.
Це, синку, найкраща, найкоротша, найглибша та досі неперевершена сцена розвитку персонажу в світовому мистецтві. Напиши там якийсь висновок, передавай привітання мамкі та мєлкому. Слава ЗСУ. Out (кінець зв'язку, термін navy radio)".
Акіко тим часом все закінчила робити, бо Левко давно вже дивився кудись вбік, чи то згадував сім'ю, чи то фільм в голові додивлявся.
Балканський селянин, хитро дивлячись на Левка, раптово спитав:
-To ti si za Kuma pričao? (Ти про "Кума" розповідав?)
"Кум" - то Хрещений батько, що логічно. Старий нащадок граничарів повільно випрямився, опустив куточки роту вниз, та хриплим, як в тому кіно в Марлона Брандо, голосом продовжив:
- A ti si najmlađi od braća, tako je? Muškarac bi trebao provoditi dovoljno vremena sa svojom obiteljom. (Ти - наймолодший з братів, чи не так? Чоловік повинен достатньо часу проводити з родиною //кіноцитата//).
Акіко подивилася, як вуха Левка почервоніли, потім побіліли, потім він відвернувся.
Дід посміхавсь.
Акіко розхохоталася.
"Балканські щоденники Гаробу Рокінофу"
Крихта восьма, остання
Акіко та Іван.
Акіко сиділа ліворуч від старого Івана, й насолоджувалася красивим вигином величезного носа, акуратно підстриженою та підфарбованими чорною бородою та бровами цього прекрасного нащадка славной фамілії празьких євреїв, який попри народження, працю та довге життя в колишній Югославії зберіг свою характерну зовнішність типового юдея з нацистських агіток. Характер Іван мав неприємний, розмовляв дуже багато, манерами був схожий на хтивого підстаркуватого італійського мафіозо, дарма він був славетним хорватським хірургом, одним з найкращих. Загальним хірургом ще старої школи, що поєднували ортопедію, травму, васкулярну, абдомінальну та пластичну хірургію.
Іван, звичайно, відразу почав розпушувати свого підстаркуватого павичевого хвоста перед новою колежанкою, шармантно приобіймав за плечі, розповідав красивим голосом про своє стажування в "КентАккі, ЮеСЕй", про небачані операції з пересадкою найширшого м'язу спини на пошкоджені під час війни кінцівки (доктор Вукіч поряд підтверджував правдивість його слів), про трансплантацію руки, про свою колекцію автомобилів, про італійські черевики, по секрету натякаючи про операції самому Папі Римському, чиє фото разом з самим Іваном стоїть на заставці Іванова фейсбука (доктор Вукіч був правий, звичайно, коли попереджував, що Кінін не пропускає жодної спідниці).
Акіко прекрасно знала чоловічу психологію, тому дала цьому потоку свідомості вийти на волю, здивовано та майже зачаровано похитала головою на розповіді про правильні та нестандартні дії Кініна на посаді головного хірурга тоді, в дев'яностих, під час декількох років масового надходження поранених. Вона лише час від часу дивувала Івана знанням hand's anatomy, конструкції коробки передач Ягуара та марок міланського чоловічого взуття.
Лікарів було цього дня у відділенні багато, тому значний шмат часу займали порожні балачки, як в Україні. Слово "оптимізація", таке знайоме на працелюбній півночі Європи, на Балкани заходить з великим скрипом, подумала Акіко.
Вукіч з Кініном тепер розмовляли про сучасну політику та на один голос лаяли "Европску унію (ЄС)", "прєдсєдніка (президента) Зеленскі" та "еС А Де (США)", верзли дичину про "Українї треба п р и п и н я т и війну та домовлятися з Росією", словом, типову євроскептчину пихату балканську риторику, яку ретранслює також їхній глибинний народ, виборці. Акіко ледь трималася, щоб не розбити їм щось об голови, але це зашкодило б справі, тому вона просто мило дихала з привідкритим ротом, як количь рекомендувала робити досвічена Есперанта.
Далі Кінін почав вихвалятися знайомствами серед найвищих еліт своєї столиці, а також скромно додав, що він вже не перший раз поспіль є депутатом Парламенту, "сАбору". Якраз завтра в них слушання з питання військовій допомоги Україні, сам Кінін є доповідачем.
Акіко зробила вигляд, що це її не стосується, закатила очі, позіхнула, потягнулася та спитала як можна невинніше, чи не підвезе її Кінін сьогодні після роботи до Загреба. Вукіч здивовано округлив очі, а Кінін радісно зазбирався виїжджати прям зараз. Акіко раптово потиснула руку Вукічу: "Дякую, дякую за все". Помолодшавший років на двадцять Іван Кірін, тримаючи за руку Акіко та наспівуючи, впевнено попрямував до виходу.
...
Наступний день:
Вукіч дивився трансляцію з сАбору на маленткому телевізорі в ординаторській та не вірив своїм очам та вухам: старий Кірін з великої трибуни всупереч вчорашньому активно закликав підтримати Україну у війні проти російської агресії, правильно формулював про окупацію Криму та Донбасу в 2014, про активну фазу з 24.02.22, про необхідність віддати величезну кількість старої та нової зброї, військової медицини, про навчання саперів. Закінчив Кірін свій емоційний спіч словами "Слава Україні".
Вукіч посміхнувся. В кишені дзинькнув телефон. Повідомлення від Акіко: "Я знаю, де ти живеш. Як буде безпечно нам обом, чекай".
На роботу в ту маленьку лікарню в балканських їбен@х Акіко більш не повернулася.
ЗА ПІВ РОКУ ДО ТОГО
Акіко, Левко, Гаробу та Есперанта зустрілися рівно в 17.35 в одній з талліннських кав'ярень. Давно вони не бачились... Левко, як завжди, роздавав завдання. Акіко посміхнулася: Вивчити ще одну мову за декілька місяців?
- Ну, Гліб з Оксаною можуть, а ти не можеш? - парував Левко.
Акіко гигикнула: Порівняв.
Левко продовжував показувати на своєму планшеті: Це сам Іван Кірін, його група в парламенті, що проголосує, як він скаже, його квартири, машини, жінки, маршрути, місця роботи. В великих лікарнях ти не зможеш працевлаштуватися, лишається одна, в оцій дирі (Левко тикає в карту). Вивчиш додатково анатомію кисті та як працює коробка Ягуару.
- Левко, я ж не по тим справам. Хай Есперанта їде, - Акіко кивнула на подругу.
Підняла свою руду голову Есперанта: Ти не зможеш збрехати чоловіку та лягти з ним в ліжко? Ти же жінка!
Вона сказала це так впевнено, що нема чим крити. Левко продовжував: Пам'ятаєш, як Гліб завжди каже? В твоєму щоденнику кожна сторінка повинна бути поділена навпіл - що зроблено для себе та що зроблено для України. Це його ще Павло Іванович Лазаренко навчив.
- Хто його тільки чому не вчив, - солодко потягнулася Есперанта та чогось почухала шрам на голові під волосами.
Ще потеревеніли, швидко та конкретно уточнили деталі, допили каву.
Акіко чекали Балкани.
Нова частинка життя.
Життя
"Балканські щоденники Гаробу Рокінофу"
#LiterLG