Військові таємниці, фемінізм та менталітет.
Місце дії не розкривається, допис з-під радарів.
Лійзі - наша колежанка, хірург. Вона швидка, конкретна, малоемоційна на роботі. Як і всі в розвинених країнах ЄС та НАТО, на відміну від України, на роботу вона приходить робити роботу.
Не балакати, не пити годинами каву, не спілкуватися про дурниці з колегами, не думати, як наїб@ти ближнього, не будувати особисте життя, не брати відразу лікарняний, не користуватися пільгами. Жінки від чоловіків не відрізняються, службові романи - рідкість, як економічні успіхи Зеленського, жодної дискримінації жінок через стать нема, словом, фемінізм давно переміг та його забули за ненадобністю. Як в усіх високотехнологічних професійних спільнотах, питання міжстатєвих відносин на роботі, як правило, не підіймаються. Для цього є місця та час поза територією праці. В кого цей час є, звичайно.
В Лійзі вільного часу нема. Крім лікарні (двох лікарень, щоб бути точним) вона працює в збройних силах своєї країни. В Лійзі є син, батьки та кіт. Іноді є час поспати більш за 7 годин поспіль, пару разів на місяць, словом, звичайне життя відповідальної громадянки.
Зійшлися ми через філософію відношення до роботи - швидко та до кінця вирішувати питання, не залишати хвостів, не триндіти зайве, сухо та стандартизовано дотримуватися стандартів, алгоритмів, усіяких англомовних абревіатур-послідовностей та швидких таблиць оцінки стану та конкретних патологій, любові до ATLS (Advanced Trauma Life Support) та інших подібних курсів. Робить - це ж не в фейсбук писать. Психопат не може бути професіоналом, як казали в одному фільмі. Додам, високоемоційний та емпатичний хірург також довго не проживе. В медицині неможливо не мати ускладнень, не допускати помилок, й тому приймати кожну невдачу близько до серця - прямий шлях до інфаркту та інсульту.
Лійзі, як і ми, фанат теорії вишколів: щоб навчитися чомусь, треба витратити свій час, гроші, поїхати до спеціалізованого навчального центру чи організувати теоретичні онлайн-уроки, взяти від того все, потім повернутися та впровадити отримані знання та навички в повсякденну практику. Так ми вчили наші мови, окреми медичні навички та все інше. Ця теорія має принципові протиріччя з поширеною в Україні практикою носити за професором проектор та писати псевдонаукову маячню, повторювати "в нашому відділенні завжди так робили", вчити англійську десятиріччями, переносити випадаючі на вихідні свята на наступний понеділок чи не вміти/не хотіти за вісім років війни з росіянами вивчити українську на необхідний для нормального спілкування рівень В2.
Черговий раз Лійзі прийшла на роботу якась не така, як завжди. Незвично для ней трохи зам'ялася, але потім почала розмову, уточнивши, що в тому, що вона розповість, немає військової таємниці. Це звучало... поважно. Їхня країна, точніше, їхнє МінОборони, передає Україні мобільні ХХХі (чи мобільні шХХХ, я хз як зараз правильно, головне, шо робе). Згідно з теорією вишколів запросили групу українських ХХХ до себе, навчати.
Лійзі розповідала ніби з подивом, але ледве помітний рум'янець на щоках дозволяв думати й про інші причини. Вони, вони, вони завжди сміються, каже Лійзі. Вони ж прилетіли прямо з бойвих дій. З вашої війни з Росією, - правильно формулює Лійзі. Вона знає про нас трохи більше за фейсбук, тому говорить вільно. Вони регочуть, - схвильовано повторює ще раз. Я їм розповідаю, вони роблять розумні обличчя, потім сміються, потім знов посміхаються. Я кажу, цей ультразвуковий скальпель одноразовий, вони кажуть, що все, що в нас одноразове, в них багаторазове. Вони... Вони роблять мені компліменти! - випалює вона в нас, та часто й глибоко дихає красивою груддю під больничною унісекс-уніформою. - Я їм про апарати, про обладнення, про баллони, про алгоритми - а вони мені шоколадки дарять. Квіти! Конфети. "Шальєенаа бджжжількаа", - старанно вимовила Лійзі, чомусь відвернулася до вікна з вологими очима, зглотнула та почала сморкатися, що видавало нервування. Один з них тебе знає, "Серхій" звати, або "Сьєрий" - за новими правилами транслітерації передала привітання Лійзі. Казав, ви познайомилися, коли ти ще в Естонії працював. Доречі, чому вони спілкуються між собою странною мовою, як ви з Оксаною? Це не чиста українська й не російська, це мікс, я ж чую, в нас був короткий курс російської (Так, підтвердив я, це "суржик"). "Сьуурджіік", записала Лійзі до записничка в телефоні.
А курс російської, щоб полонених допитувати? - питаю.
- Допомогу надавати, - холодно відповідає Лійзі, потім дивиться на Оксану, що впіввуха слухає, швидко клацаючи щось на комп'ютері в робочій програмі. Продовжила:
- Там серед них є одна жінка, вона, доречі, теж сказала, що читає тебе на фейсбуку. Так вона, як Оксана, завжди з нафарбованими очима та з помадою. Помадою під маскою. Це що, обов'язково? І я не знаю, коли вона встигла, але вона пригостила мене вашим "борштч", що спеціально принесла в термосі. Це так... смачно. Це так... незвично...
Лійзі встала, вирішила піти, бо й так забагато слів на сьогодні, робота чекає. Від дверей повернулася: Якщо буде потрібна допомога, й це не буде складати нашої військовлї таємниці, вас можна запрошувати для допомоги? Переклад з медичними та менталітетними особливостями, комунікація? Серхій сказав, ти вже колись...
- То військова таємниця, перебиваю її зі сміхом. Так, звичайно можна.
Лійзі кивнула, потім тряхнула головою, й вийшла.
Оксана, не відриваючися від друку, каже: Розбудили в Лійзі жінку.
А то професійність, таємниці, протоколи...
Шалена бджілка.
Рошен.
Компліменти
---
Додзвонився.
- Живий?
- Да. Дети-мать живы, они выехали в Чехию. Тут ппц шо было..
- Фух.. І цей-во... Ти тепер вже не будеш махати прапором "срср"?
- Я теперь на укрАинской стороне.
- Слава Україні!
- (пауза) ... та сто процентов Героям Слава!
Буча
---
...
Вася підіймається, хвилюється, як всі інші в цій різноманітній команді, пальці звично хапаються за кишеню з цигарками, маска не дуже рівно сидить на сантиметровій сивій щетині.
- Мене звати (ім'я, прізвище), в минулому офіцер, вже десять років далекобійник..
- Скажи жеж звідки ти, Вася, - нетерпляче гукають йому з місць.
- Я з Охтир... - продовжує Вася, але раптом затуляє обличчя руками, й секунди три ридає. Потім заспокоюється, і майже спокійно повторює: Я з Охтирки.
Він схожий на Сірка з картини Репіна, з тієї версії "Запорожців", що знаходиться в Харкові.
Чорна смерть і лють на ворогів.
...
...
- Льоша, ти вже не просто водій, ти - інструктор.
Льоша відмахнувся, як від мухи, мол, "воділа - і всьо". Він гострий, дєрзкій, принципово російськомовний. Донецьк. Перебиває всіх, повчає, підказує, на все має свою думку.
- Ну что за ролевые игры, детский сад, - незадоволено коментує вишкіл. Повторює: Я водила, а не клоун.
Здогадуюсь, чим зацікавити. - Льош, ти обшукувать будеш. Зброю в постраждалих ізимать.
- Что, как менты, когда принимают? - з розумінням перепитує та відразу вмикається в процес, зі знанням справи хлопаючи по кишенях "постраждалого". Процес йому подобається, але наступний "постраждалий" - жінка. Він коректно ледь торкається її, після чого та дістає муляж гранати зі штанів. Всі ржуть, Льоша червоніє та матюкається. "Постраждала" жінка каже, що це реальна ситуація з Афгану, коли загинуло багато людей.
Далі Льоша працює без помилок
...
...
Інженер не має імені. Точніше, ніхто його не пам'ятає. Інженер - він інженер і є. Так його й звуть, якщо треба. Навушник у вусі, червоне гіпертензивне спітніле обличчя, дбайливість не лише до справи, але також і до власного одягу з взуттям. Нам всім роздали якісний робочий одяг, термобілизну, міцні чоботи-говнодави, а Інженер лишився в своїх Garmont T8 Bifida, скромно натякнувши на їхню вартість. В нього в кишенях завжди є рулетка, лихтарик, складний ніж-мультитул (обов'язково уточнить марку та ціну), набір для їжі, та безліч інших девайсів. Він потрібен, бо ніхто не розібрався краще за нього в хитросплетінні (далі цензуровано), що об'єднується в великий (цензуровано).
Перерва. Сидить Інженер, в нього підпопник спеціальний є. По телефону відеозв'язком з доцей спілкується, російською. Видно, що доця в камуфляжі, с автоматом.
- Тероборона? - питаю.
Інженер загадково дивиться та хита головою: Ні. Цахал.
...
...
Скрізь є такі. Ілля під два метри, просто феноменальна фізична сила. Малий Джон з легенд про Робін Гуда чи (от власне) наш печерчький Ілля Муромець. Він один робить те, що ми - малого та середнього зросту - робимо підскакуючи втрьох з драбиною. Ілля зазвичай мовчить, флегматично спостерігаючи за навколишнею метушнею.
Якщо говорить, то повільно, старанно підбираючи українські слова, цей досвід явно новий для нього.
Якось в перерві дивився відео зруйнованого Харкова, його рідного міста. Обличчя лишалося беземоційним, але лівий кулак непомітно сжався та розжався, немов передавлюючи чи то горлянку окупанту, чи то дуло ворожому танку.
Сили в нього вистачить
...
...
Наша змерзла за пів дня на морозі галаслива юрба в однакових зелених светрах та чорних робочих костюмах апетитно хом'ячила обід, люб'язно організований "тими, хто не допомогає"(за думкою українського фб).
- Глібе, що сумуєш сидиш, втомився?
- Ні, дякую, все ок. В нас жеж законні ще 12 хвилин, я слідкую.
Оксана майже силою забирає на місце для паління ту, що це в мене питає, говорячи їй зі сміхом: Оце коли в нього такі очі скляні та дивиться в одну точку, то він собі тексти придумує. Бєсполєзно щось питати, воно не чує, головне, щоб не під час...
І пішли собі, регочуть.
Я думаю про родичів і карту. Двадцять третього лютого якраз наніс собі на гугл-мапс як "хочу відвідати" місце народження бабусі, Сумська область, Білопільський район, село Дудченки. Туди війна прийшла. Інша точечка в Беларусі (так правильно?), Могильовська область, село Родня, звідти війна приходить. Скрізь, де на мапі України численні родичі - як не ракетні обстріли, так окупація. І думаю, що якби володів бойовою магією, то додав би на гугл ще дві крапочки, пов'язані з близькими - їбеня підмосков'я та Петропавлівськ-Камчатський.
Щоб в ті міста теж війна прийшла.
Ну, подивимось.
Додав.
...
Декільканадцять чоловіків пихтять, сопять, намагаються впихнуть невпихуєме. Два чергових величезних агрегати ніяк не стають так, як потрібно. Мат-перемат, регіональні особливості, розпалювання, так би мовити, внутрішньої ворожнечі. Так само склалося, що умовні східняки тягнуть агрегат в один бік, бо козацька кров за швидке силове вирішення проблеми. Хльопці з Західної, "западенці", без перерви переговорюються між собою своїм неповторним діалектом, намагаються кинути груза, зависнути в чудирнацькій позі на драбині "над битвою", виміряти та вирішити питання якось іншим чином. Навколо за годинниковою стрілкою бігає Інженер, керує тягнути в один біг, назустріч йому бігає ІванІванич, голосно кричить протилежне. Я тут не керую. Комусь придавили руку, комусь ногу, потім велетень Ілля з криком "Та я двадцять год грузи кріплю" відштовхує всіх та дотискає дві величезні фіговіни, що відразу стають на свої місця. Всі полегшено зітіхають, п'ють воду, потім знов незлобливо сруться.
Поряд стоїть "жіноча екіпа", розбирає менш важкі коробки (не сильно легші, якщо чесно), екіпа (команда) шовінистично звільнена нами від силових наднадвантажень. Лійзі не зводить глаз з чоловіків, та каже Оксані - вони всі такі чудові, такі дружні, такі мотивовані. Ми навіть гадки не мали, що незнайомі люди так швидко можуть почати працювати як єдиний механізм, з першого дня. Без конфліктів, без скандалів. Як... як... як бджоли! Я точно вивчу українську, щоб краще розуміти все. Це фантастика.
Оксана поправила арафатку на шиї. Арафатка їй личить. Чоловіки з криком "А ну тягни, понабирали, плять, одноразових за оголошенням!" намагаються заперти чергову хрінь.
Лише мертві бджоли не гудуть
Ми - живі. Ми - фантастичні
...
Ближче до відправки почалося невообразіме. Попри інструктаж менше базікати, в діаспорних групах "Українці в /назва країни/" відкритим текстом почали з'являтися оголошення накшталт "Людоньки порадьте потрібен ще водій доставити /точна назва/ в Україну /точна локація/". Майже кожному з нас нав'язливо почали телефонувати приємні україномовні голоси з в'їдливими запитаннями про точні дати та маршрут. Одночасно, хто пам'ятає, розбомбили Яворівський полігон.
Містер Ікс має владу, охайний профіль на фейсбуці, декілька тисяч підписників, міцну статуру, світлини зі світовими лідерами та об'єкт зітхань всіх присутніх жінок - офігітєльно красиві блакитні очі. На стегнах містера Ікс я вчив водіїв накладати кровоспинний натівський турнікет. Дякуючи Іксу, все, що було заплановано, так, як було заплановано було в результаті доставлене туди, де було заплановано.
Як він інструктував: На всі уточнюючі запитання посилати слід за російським кораблем. Так просто...
Людина-скеля, ще й красивий.
...
...
Оксана розповідає.
Сидять вони в їдальні, всі такі в отих чорних робочих костюмах. Якийсь вуйко допитується, хто вони, звідки, чому таки красиві. Їхньої команди найповажнішого віку Дядя Ваня ввічливо тому вуйкові пояснює, що у воєнний час зайві запитання недоречні.
А вопше, каже ДядьВаня, ми батальйон Смерть. А ви з якою метою цікавитеся?
Вуйко хутко зник. Команда рже.
...
…
…
Оксана та екс-міністр оборони Естонії Маргус Цахна (містер Ікс) розповідають в студії про передачу медичній службі Збройних Сил України нового найсучаснішого мобільного військового госпіталю з усім необхідним обладненням, що був створений в Естонії за кошти Германії.
Про допомогу Європи, про навчання, про набір персоналу для передачі, про золотих людей, які були залучені до проекту, про цих справжніх героїв.
Про неймовірних українців.
Про чорні робочі костюми, "батальйон Смерть", про "Чорну Мамбу".
Про небезпечну дорогу, про те, як вирішили не малювати червоного хреста на дахах блоків шпиталю, бо росіяни злочинно бомблять лікарні, про те, що навіть зараз не можна писати точну локацію.
Про зависоку ціну, що платить Україна щодня.
Про те, що всі все розуміють.
Нам допомагають
---