Паранормальне оповідання

Кожен собака народжується Аморфом, тобто істотою порожньою, без форми, кольору та запаху. Ні, цуцики можуть мати ознаки породи, довгу чи коротку шерсть, вуха, хвіст  - то не про це. Про реальний зміст.

Протягом життя кожен Аморф потрохи наповнюється кольорами та сенсами від своїх хазяїв, набуває такого саме вмісту, як його господар. Саме тому можна помітити, що песик і людина, які довго прожили разом, стають ззовні схожими один на одного.

Аморф просто відтворює, немов дзеркальний 3Д принтер, копію свого гетьмана - того, хто годує, чухає за вухом, віддає накази та любить.

Зростаючи без любові, Аморфи накопичують ту емоцію, яку бачать найчастіше - чорну злість, біль, цеглинки биття чобітями та ненависть.

У ледацюг песики такі самі, у спортсменів - сповнені руху, у інтровертів - зрозуміло, які.

Але декому з Аморфів все ж таки посміхається вдача, й вони проживають своє швидке життя так, що наприкінці сповнені помітного навіть людям сяйва, щастя та добра.

Ще кажуть, що колись давно перший зі своєї зграї вовк вийшов холодної ночі до багаття-костра-ватри, навколо якої зігрівалися первісні люди. Вовка не вбили, не відігнали, а прийняли до людської зграї. Вовк з часом перетворився на першу одомашнену тварину, собаку, що вірою й правдою служив людям, маючи навзаєм тепло, любов та свою долю їжі. Ніхто досі не розуміє, чому той самодостатній вовк тоді вийшов до людей. Гонорові й розумні вовки досі не виступають в цирку (нехай би швидше заборонили ці знущання над всіма тваринами). Але, якщо зараз зазирнути до очей будь-якого собаки, то можна побачити вогник того самого первісного багаття.

Коти також живуть з людиною, але зовсім не так, як собаки. Вони народжуються не Аморфами. Ким? Вже майже ніхто й не пам'ятає, ким. Було якесь слово...

І зовсім мало людей, які бачать Аморфів у вигляді песиків, милуються їхньому поступовому наповненню кольорами, і пам'ятають, з чого все почалося.

А також знають правду про котиків.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

Колись давно, може, сто тисяч років тому, а може, й мільйон, на Землю з неба з великим гурхотом, лишаючи за собою вогняні сліди, впали два корабля. З одного вивалився ледь живий Проморф. Він мав якості, які вже важко пояснити сучасним людям – величезну кількість любові, радощів, щастя, водночас дисципліни, бажання обгорнути та захистити.

З іншого корабля вийшов Антиморф. Він також тримався з останніх сил, бо атмосфера Землі виявилася отруйною як для Проморфа, так і для Антиморфа, але всі свої чесноти – зухвалість, егоїзм, самозакоханість – конче бажав передати комусь іншому.

Так сталося, що катастрофа першого корабля привернула увагу зграї, що жила поряд – зграї індийськіх вовків. Найсміливіші потягнулися обережно підкрадатися до згарища, де біля уламків зорельоту важко дихав Проморф. Він подивися на них – молоду пару вовка з вовчицею, на їхнього гостроносого викормиша – людське дитинча, колись давно вкрадене в сусідньої зграї первісних людей, та... Це також важко описати словами – Проморф почав світитися внутрішнім сяйвом, перетворився на білу хмару любові та накрив собою вовків, людську дитину та зорельот. За хвилину світ пропав, навкруги знов запанувала гімалайська ніч.

Немов все, як було. Лише молоді вовк з вовчицею та мале человеченя перетворилися на трьох Аморфів – ззовні таких саме, як були, але... Але тепер вовки підуть до зграї людей, до того самого першого вогню, вийдуть з лісу та ніколи до нього не повернуться, будуть любити Людину, набиратися від неї фарб, рис, форми та запахів, щоб дати потомство, що все менш й менш буде нагадувати вовків, напроти, з кожним поколінням все більш та більш будуть перетворюватися на різних чотирилапих друзів – собак.

Человеченя також вийде до своїх. Ніхто не буде знати, що він – Аморф, він буде відрізнятися лише швидкістю навчання всього нового, всмоктуючи, немов губка, нові зняння та вміння, а іноді навіть генеруючи їх. Ця особливість буде передаватися у спадок. Іноді це буде помітно – так народжуються легенди про перших чаклунів, відьмаків, жреців та королів. Інколи люди-Аморфи не відповідали епосі, й їх цькували та вбивали, але вони все одно поверталися та вели людство до світла, до того світу, де найкращі чесноти Проморфа будуть присутні у переважній більшості та будуть цінуватися скрізь.

А що Антиморф? Його з’їла вагітна тигриця, що також не злякалася шуму та підійшла дивитися на його задимлений космічний корабель. У тигриці народилися не тигрята, а перші коти й кішки. Вони також потім прийшли до людей, але через віддаленість подій достименно не відомо, в чому саме був конфлікт Антиморфа з Проморфом, лише зрозуміло, що за мільйон років (а може, лише за сто тисяч років) сумісного проживання людини, котів та собак останні так і не затоваришували. Також достименно не відома доля тих людей, до яких вийшли нащадки інфікованої Антиморфом тигриці. Може, вони серед нас, таємно відтворюють первісне зло?

МІҐЄЛЬ

Можна добре бачити шлях Аморфа на прикладі Міґєля, що потрапив до нас з притулку забитим, пораненим та кудлатим цуциком-переростком, але зараз вже забув все погане та став значно веселішим. Він звик до нас, в його кольору віскі очах не згасає відблиск того самого первісного вогника, він ще не зовсім розумний, але вдячний та вірний. Коли він спить, то на його безбарвній аморфній сутністі можна помітити, як лапи вже почали заповнюватися нашім сімейним синьо-зеленим кольором. Всьому свій час.

Але це зовсім інша історія.