Тато, ми коли дракона побачимо?
Скоро, зовсім скоро.
Країна Драконів, або як ми насправді мандруємо.
Жовтий Сітроен наполегливо видирався на високу гору. Машина була вже стара, але працювала справно. Навколишні гори - чарівні словенські Альпи - поступово накривала ніч.
Бачили, бачили? Там, на одній з гір, де зупинилася перепочити невеличка хмарка, виблискують поодинокі спалахи, і іноді чути далеке ревіння, немов гул величезного мотору, що працює в порожньому ангарі.
Це він, Линтвер, кажу.

Впевен? Оксана, швидко вивертаючи кермо та проходячи звивистий перевал гірської дороги, затягнулася цигаркою та затушила недопалок у вже переповнену автрмобільну попільничку.
Діти позаду на хвилинку відірвалися від в'ялого перекидання один одному негативних оціночних стверджень, та подивилися у вікна.
Линтвер, Лінтвар - це ім'я дракона. З усієї Європи вони лишилися лише тут, в Словенії, в Альпійських горах.
Розповідаю своїм. Австрійці останнього свого дракона зловили сотні років тому, точніше, це їм зробив ув'язнений австрійським герцогом Ричард Левове Серце, який через свою королевську кров та молоко годівниці Годірни мав відповідні навички.
Діти хмикають, але слухають. Продовжую. Під Києвом дракончики довго жили (були -як бугаї, додаю та сам собі сміюся), але їх добили сокирами на м'ясо місцеві, ще до татар.
Один дракон (такий, червоногрудий, ще й приспадав на праву лапку) в Англії довго жив. Кажуть, його останній раз бачили в Ковентрі, біля шахті. Ні, в Лох Несі не дракон, там простий прісноводний пліозавр був.
Доїхали. Високо в горах є таке мальовниче Бледське озеро (діти, як почули, зареготали здоровим солдафонським казарменним регітом, ростуть хлопці, що поробиш). Замок на скелі, капличка не середині озера, пляж. Мальовничий крайовид розчинявсі в темряві, лише раз-у-раз спалахувала блискавка в середині тієї далекої хмари на верхівці далекої гори.
Навігатор довів до поодинокої будівлі старовинного готелю, що (якщо вірити поганому вечірньому освітленню) знавав років двісті тому кращі часи. Або всі триста.
Вікна на всіх трьох поверхах не горіли.
На стійці регістрації нізвідкілля, з сутінок, виник старий, як дім, сутулий чолов'яга, що при наближенні вже здавався молодим чорноволосим парубком с пружною ходою та підтягнутою статурою. Здавалося, він дивиться на нас та облизується.
Обломаєшся. Посміхаюся, підштовхую свого старшого вперед. Хай вчиться розмовляти.
Старший підходить, показово спокійно роздивляється старі вирізки з газет, що розклеєні на стіні (хто й коли з людей тут зникав), та вимовляє заготовану фразу:
Мір тей хіші, немірне душе.
А сам поправив срібний медальйоном морскої піхоти на грудях.
Мир цьому дому, неприкаяні душі, каже.
Портьє розслабився, напруженно хохотнув, кинув ключи старечою рукою.
Ін мір вам, сай познатє наше сквірності.
Ну, тобто і нам те саме, раз ми знаємо їхні таємниці.
Внутри будівля освітлена, проносяться якісь тіні, сілуети, контури. Нам сходами на самісенький верх. Кімната з віконцем у покатій стелі, залізними кроватями, столиком.
Через віконечко відразу залетіли два вуханя (це такий різновид летючої миші), але хлопці їх зловили, пояснили, що нас лякати не треба, ми самі кого хочеш налякаємо, дали по монетці та заказали чіпси. І цигарки Вінстон сині слімз, пачку - вслід викинутим у те віконечко мишам крикнула дружина.
Ми любимо готелі. Особливо - готелі у будинках з привидами. Швидко по черзі приймаємо душ, готуємо їжу, відкорковуємо пиво (обов'язково місцеве, щоб нагадати собі, що пити можна тільки німецьке чи австрійське плюс бельгійський Льоффе), вмикаємо колонку, щоб своя музика вигнала позасистемних духів приміщення (чортів викручує від Маршу української армії, наприклад). Скільки їх, цих готелів, було. Про шведський навіть писав оповідання. Про охоту на відьом також.
В двері постукав портьє. З вибаченнями (опростітє, опростітєтє!) два вуханя, одягнені зараз у місцеві словенські вишиванки, занесли пакети з чіпсами, та ще й кров'яну ковбасу, голівку сира, духмяний хліб, бутиль місцевого вина "квічек", повітицю, потицю, мінештру, відерце з льодом та посуд, а портьє важно поставив серед столу велику макитру з м'ясною обарою.
Вибачився ще раз, та, немов величезну дорогоцінність, вручив Оксані блок цигарок. Українські, контрабанда, - дозволив собі підморгнути та чемно відкланявся, вдячно прийняв від мене чайові.
Десь півгодини ми всі смачно хрумали, бо зголодніли, дорога була довга, важка, сто разів зупинялися роздивитися якісь цікавинки, якими я задовбував своїх, ми мінялися з жінкою кожні години дві-три за кермом, та ще й гуглити, палити, фотографувати, читати такі далекі українські новини на фейсбуці, наговарюватися один з одним та шукати дракона.
Прогулялися готелем, штовхнули двер до душу, там хтось жіночім голосом зойкнув. Вибачилися. Цікаво, чи часто вибачаються перед привидами?
В кімнату напроти заселявся ще рум'яний та усміхнений "нормальний" хлопець з цілою зграєю різновіких жінок. Що поробиш, їм також їсти треба.
Вийшли на вулицю. Ніч. Всі вікна темні, дім наче мертвий. Безшумно виходять та заходять мовчазні чорні силуети. На капоті нашої жовтої автівки спить чорний кіт. Чи не спить, роздивляється, що там за тризуб поблискує в салоні. Далеко-далеко на горі дракон Линтвар випускає з пащі полум'я та сіркові хмари, освітлюючи все навкруги спалахами.
Підемо дракона дивитися? - питають діти. Я зітхаю, кажу, що втомилися. Спати треба. До того ж, старий він вже, дайте йому спокій.
Татові ще писати "лєгєнду озєра іссик-куль", регоче Оксана та випускає в зоряне небо дим від української контрабандної цигарки.
Діти, на щастя, не читали радянську белетристику, тому цей жарт не для них.
Ся повертаємо до шумного освітленого внутрі готеля, йдемо до номеру, плюхаємося на старі ліжка та одночасно всі засинаємо.
Десь через півгодини діти тихесенько підіймаються, так, щоб ми не прокинулися, збігають униз, ще раз вітаються з портьє, що меленхолічно дріма, як зараз кажуть, на ресепшені, та йдуть у бік високої гори, де біля великого карстового провалля, тобто печери-фойби, дріма та ригає уві сні вогнем один з останніх європейських драконів.
Завтра подивимося у Любляні ще на залізного дракона на мосту, каже старший брат молодшому, допоки вони йдуть в гору. Тато казав, що коли там проходить цнотлива місцева дівка "на виданє", то дракон має вертіти хвостом. Але досі не вертів. І вони з мамою чосусь реготали.
Малий щось перепитав, старший відповів. Їхні постаті поступово розчинялися у темряві. Навколо літали два вуханя, що їх послав портьє слідкувати, щоб все з хлопцями було добре.
Вранці, як завжди, ми ледве розтовкали хлопців, та поїхали купатися в прохолодній прозорій воді красивого Бледського озера, на середині якого, на маленькому острові, там, де зараз вінчальна Церква, давні слов'яни колись робили оргії та запліднювалися на честь богіні плодороддя.
Діти показали нам трошки ліворуч, у бік скелі, на якій стоїть старий замок.
Батьки, ви ж не знєте, ось саме там на дні лежить срібний колокол, - каже один.
Подарунок самого Папи Римського, - додає інший.
Ми виказуємо невеличку недовіру, що прям "саме там".
Точно, нас дракон на спині катав, показував! - каже один, інший шикає, щоб не палився, й діти починають свою звичайну веселу боротьбу у воді.
Ми стоїмо босими ногами на піщаному березі, задумливо роздивляємося прекрасну дзеркальну панораму вранішнього альпійського озера та сьорбаємо каву з пластикових термо-чашок.
Вже років п'ятнадцять їздимо різними дорогами, іноді потрапляємо до будинків з призраками, іноді - до звичайних людей.
Не відомо, з ким цікавіше.
Десь високо над горами та озером пролетіл дракон Линтвер, його тінь прослизнула землею та дзеркалом води, а десь глибоко під водою підморгнув йому старий дзвон Папи Римського.
Дракон посміхається.
Жовтий Сітроен чекає на продовження подорожі.
#LiterLG