Що таке "фойба", або
Коли нема співрозмовника.
Сидимо на набережній одного маленького південного містечка, п'ємо каву. Поряд море, страшенно зойкають мартини, плескоче вода по бортах прив'язаних яхт, маленьки крабики бігають по мокрих слизьких каміннях, офіциянти-хорвати нікуди не поспішають та голосно обговорюють зі своїми друзями якісь свої питання, поряд гомонить компанія італійців, повітря вже не таке гаряче, як вдень, сонце повільно заходить за зубатий контур старого міста та освітлює приємним помаранчовим кольором кам'яного венеціянського крилатого лева святого Марка, що домінує над приморською площею зі своєї недосяжної височини.

Ця земля й це море довгих шість сотен років належала Венеції. Довго це, чи мало? Як сказати. Довго. Венеціянці тут все побудували, як мінімум. Потім, ненадовго, тут хазяйнували французи, австрійці (і десь неподалік народився Вільгельм Габсбург-Лотаринзький, він же Василь Вишиваний), потім знов італійці, які цього разу обкладали податками хорватів та словенів, що не брали італійськи прізвища. Потім прийшли югослави та зменшили кількість італійців тут. Потім югослави (боронь Боже вас сказати це слово тут, в хорватській Істрії, як слово "прибалтика" в країнах Балтії) воювали за свої нові кордони, та поділили цю землю між Словенією та Хорватією, лишивши італійцям Трієст.
Сидимо, кажу, сьорбаємо каву. Діти вибігані та вже виснажені (хто казав, що відпустка - це відпочинок), О задумливо курить, я прислухаюся та придивляюся до людей навкруги.
Серед італійців, що, немов мафіозна сім'я на початку Хрещеного Батька, голосно одночасно щось балакають, виділяється один пан. Він щось клацає в планшеті, показує своїм сусідам, ті відмахуються від нього, як від настирної мухи. Він обходить майже всіх (розносячи свій ломбардійський коронавірус, мабуть), ніхто не дивиться. Озирається, бачить, що я на нього дивлюся. Швидко натягує маску, йде до нас.
Звичайно, я кажу "іо парла умпо італьяно" ("я говорю трохи італійськьою") та ще пару фраз, що запам'ятав з аудіокурсу Пімслера. Він радіє, та починає тараторити (нічого не зрозумію), крутить перед моїм носом своїм планшетом, гортає довжелезну статтю в Вікіпедії, збільшує світлини, та повторює: " Фойба, Фойба".
Що це означає, ще не відомо.
Він щось запитує в мене. Мовчу. Інглезе? Він роздратовано маше рукою "Но інглезе" та йде.
Гуглю.
Фойба - карстове провалля гірської породи, печера. Англійською на Вікі - півсторінки, схема. Німецькою - більше про карст, класифікація, використання. Сторінка. Одна. Переходжу на італійську - о!.. Та сама стаття, що показував італієць. Світлини італійських сімей, красунь, списки людей, яких в б и л и югославськи партизани, та тіла яких разом з напівживими пораненими кидали у карстові печери. Італійською - до фойби. Тисяч шість з половиною, якщо не помиляюся.
Мапа фойб на території Італії навколо Трієсту, в Словенії та Хорватській Істрії.
Той італієць хотів поїхати до фойб, та надати данину поваги та пам'яті своїм співгромадянам з минулого. Його не слухали свої. Його не слухають чужі (мляве висвітлення в світовій пресі та історичній неіталійській науці), і я не зміг з ним поговорити на цю важку та повчальну тему через мовну перешкоду.
Галаслива чайка облетіла коло, викрикуючи щось.
Знов дурнувате почуття, що це не моя війна (як внутрішні зони напруги в Естонії).
Але про карстові провалля треба написати.
На фойбу дивитися не поїдемо.
Подумав, що кожен народ, кожна політична нація повинні самі розповідати про себе, презентувати, проводити історичні конгреси та запрошувати голівудських зірок робити фільми з нашею інтерпретацією подій.
Бо хто першим зніме кіно про спірні історичні питання накшталт "Волинь-1943" з умовним Томом Генксом - ми чи поляки, той і завоює серця мільйонів.
Але як відрізняється довжина статті в італійській та англійській версії!
А зверху на все це уважно спостерігає вже майже 800 років венеціянський лев.
Життя, як воно є.
#LiterLG